Дуже часто прихильники футболу люблять порівнювати гравців. Нашого сьогоднішнього гостя Олега Гараса, доводилося чути, порівнювали свого часу з Андрієм Шевченком. Мовляв, обидва талановиті нападники на початку кар’єри досить гучно заявили про себе. До того ж Олег і Андрій – однолітки. Наскільки влучним є це порівняння, важко сказати.
Як і будь-який футболіст, Гарас виходив на поле в офіційних матчах, тренувався та лікувався. Проте, на відміну від багатьох гравців, лікування від травм зайняло значну частину його кар’єри. За цим нещастям кожного футболіста Гараса доречніше було б порівняти із молодшим за нього на рік Олегом Ящуком. Крім цього, обидва нападники-тезки – уродженці Галичини і на початках становлення як гравців мають багато спільного. Проте якщо Ящук після надокучливих травм все-таки зараз виступає в „Андерлехті”, то Гарас вже закінчив свій похід за футбольною славою.
– Якось непомітно зник із футбольного горизонту Олег Гарас. Взимку 2003 року з’явилася інформація, що „Карпати” виставили тебе на трансфер, і після цього жодного повідомлення про твою подальшу долю не було…
– Просто вирішив завершити з футболом. Далося це рішення, звичайно, важко, а спричинене воно травмою. Травми супроводжували мене впродовж усієї кар’єри. Мені зробили п’ять операцій на колінах. Операції було зроблено нормально, реабілітація пройшла належно, і зараз це мене не турбує. Коли вже прийшов у „Карпати”, то пошкодив спину – це виявилося складною травмою, з’явилися дві грижі. Був серйозний приступ, викликали швидку. Після цього я три місяці лікувався, і вирок лікарів був такий: або робимо ще одну операцію, або необхідно закінчувати з футболом. Причому ніхто не давав гарантії, що після операції зможу грати у футбол. Подумав, що прооперують мене, і я, можливо, гратиму у футбол ще рік-два на нормальному рівні, але все одно потім треба буде закінчувати. А якщо зробили б невдало операцію – що тоді?.. Через те й вирішив завершити кар’єру футболіста.
-Мабуть, не за таких обставин думав, як кажуть, “зав’язати” з футболом Олег Гарас, адже для багатьох гравців двадцятисемирічний вік якраз і є періодом розквіту. Проте для вихованця галицького футболу все завершилось надто швидко, хоча дехто з однолітків не досягнув і половини того, що мав Олег, який і розповідає про свою недовготривалу кар’єру футболіста.
– Народився я в Калуші Івано-Франківської області. У другому класі вирішили записатися всім класом на футбол у ДЮСШ-1, до тренера Петра Михайловича Олійника. Як кажуть, пропадав з м’ячем у дворі, у школі, тобто без футболу себе не уявляв. Це все стандартні фрази, але у дитинстві справді так було. Потім був спортінтернат. Наш тренер привіз декількох футболістів на вступ до ЛУФК. Ми спочатку пройшли конкурс тут, у Львові, де відібрали кращих, і потім було два збори. Я пройшов їх і вступив у спортінтернат, де моїм тренером був Олег Дмитрович Родін.
У спортінтернаті я провчився три роки. Вже у перший рік потрапив у юнацьку збірну України, а тоді ще відбувалися союзні чемпіонати між республіками. Встиг потрапити у збірну Союзу, на одні збори поїхав ще, потренувався, і потім розвалився Союз. Так у збірній СРСР і не зіграв. Пізніше виступав за всі юнацькі збірні України, включно із „молодіжкою”, але не пощастило зіграти бодай одну гру за національну збірну, хоча я завжди мріяв про це, як і про те, щоб потрапити на чемпіонат Європи або світу.
Після спортінтернату я перейшов у ФК „Львів”. Дуже добре, що у той час створили таку команду. З ЛУФК туди пішло десь вісім осіб. Почали ми з першості міста і щороку підвищувалися у класі. Для нас це відіграло важливу роль, тому що ми росли як команда і набиралися майстерності.
Зараз із задоволенням згадую роки, проведені у ФК „Львів”. Керівниками цієї команди були люди, які розумілися на футболі, – Діденко, Заремба, Іванський. Це люди, які знають гру в деталях, і вони зробили команду ідеальну для молоді. Адже коли молодий футболіст виходить зі спортінтернату, йому 16-17 років, про якісь серйозні результати, які можна з нього витиснути, говорити ще зарано. Йому потрібен певний етап, на якому він міг би стати футболістом, а вже потім вирішувати якісь серйозні завдання. Так, у нас сильна школа „Карпат” та ЛУФК, але звідти ще майстрами не виходять, а лише тими, хто подає надії. А щоб стати футболістом, треба десь „поваритися”. Брати їх відразу у „Карпати” і ставити в основний склад нереально, тому що вони не готові до такого рівня, а для того їм потрібно „обтертися”. Звичайно, зараз є „Карпати-2”, але там грають однолітки, тобто вся молодь „вариться” між собою, немає від кого вчитися. Натомість у ФК „Львів” на той момент був створений кістяк команди із людей, які вже пограли у футбол. Причому це були не ті гравці, які вже завершували кар’єру і ледве ходили, а ті, що могли ще пограти на пристойному рівні. Наприклад, я для багато навчився в Богдана Бандури. Раніше міг брати м’яч у центрі поля, обіграти одного, другого суперника, це подобалося глядачам, але не було ефективним. А від Бандури я навчився манері гри у штрафному майданчику, для мене він був хорошим прикладом.
Багато футболістів з ФК „Львів” заграло у нормальних командах. Чому? Тому що вони приходили туди і в ній виростали до певного рівня, дійсно ставали гравцями. Їх не затримували тоді, коли молоді починали деградувати, а з іншого боку – не віддавали надто рано, коли вони ще не були готові. Тренер та керівництво бачили момент, коли футболіст дозрів до того, щоб його продати в якийсь хороший клуб. Із тієї молоді, яка побула у ФК „Львів”, можливо, одиниці не заграли, а багато хто – Вірт, Лапко, Клименко, Семочко – потім досяг певних успіхів в інших серйозних командах. ФК „Львів” – це був дійсно той необхідний трамплін.
Коли настав час, і я, може, досяг певного рівня для того, щоб не деградувати, потрібно було підвищуватися у класі. Було чимало запрошень, тож керівники клубу – Діденко та Іванський – викликали мене і сказали, що треба вирішувати куди їхати. Розказали про всі запрошення, а вони були від „Дніпра”, „Чорноморця”, „Ростсєльмаша” і „Локомотіва”. Один із тренерів, який не працював у нас, порадив не їхати кудись, а вибрати щось полегше. Я і сам так думав, який, мовляв, „Локомотів”, але Діденко тоді порадив вибрати найсильнішу команду і їхати туди. Сказав: „Якщо не пройдеш, то нижче завжди можна опуститися, а наверх вибиратися набагато важче”.
– Ці його слова, мабуть, були зумовлені тим, що від „Локомотіва” клуб мав кращу пропозицію?
– Можливо, але зараз гадаю, що він сказав правильно, завжди треба прагнути чогось більшого.
– А запрошення від „Карпат” не було?
– Коли мені називали клуби, у які можна поїхати, то „Карпат” серед них не було. Чи не було такої пропозиції, чи до мене не доходила така інформація, зараз важко сказати.
– Ти вирішив поїхати у Москву. І як там сприйняли „бандерівця”?
– Проблем з адаптацією не було. Звичайно, спочатку хотілося назад до Львова, і в Москві все здавалося нерідним, але це був якийсь певний період, і потім я звик до цього міста. Коли одружився, привіз туди дружину. Згодом не хотілося звідти їхати, із задоволенням би там залишився жити. Проте ми там були нелегалами, отримати громадянство було важко, а без нього там дуже складно, особливо у Москві. Я не мав можливості оформити на себе квартиру, машину, все було оформлено на інших людей. Москва – європейське місто, і я із задоволенням там залишився б.
Коли їхав у „Локомотів”, то взагалі був невпевнений, не думав, що я пройду там. Може, це мало певний позитив, бо ніщо на мене не тиснуло. Два тижні потренувався і сам побачив, що все виходить, нічого страшного немає. На той час мені було 19 років, грав у ФК „Львів”, а тут команда з таким іменем, такими завданнями. Наприкінці двох тижнів мого перегляду була товариська гра, після якої відбулася розмова, і мені запропонували контракт. Я його підписав і відразу поїхав на збори у Німеччину. Потім у мене був хороший старт, це було вже друге коло чемпіонату, у якому відіграв непогані матчі, а також добре проявив себе у єврокубках. Отримав приз „Стрєлєц” як кращий дебютант чемпіонату, все було здорово. З’явилися навіть запрошення із закордонних клубів, і найреальнішим варіантом була „Бенфіка”. Керівництво „Локомотіва” викликало мене до себе і говорило, що є варіант поїхати туди. Мовляв, вирішуй: захочеш – поїдеш, ми тебе тримати не будемо. Адже купили вони мене не за такі гроші, а тут за чотири місяці є можливість заробити. З іншого боку, мені казали: „Подумай сам, ти молодий футболіст, ще ніде не грав, а тільки прийшов до нас. Зараз поїдеш туди і пропадеш. Давай ще хоча б рік потренуєшся тут, пограєш, будуть запрошення, то відпустимо”. Тоді я гадав, що все ще прийде, все життя попереду, а у футболі так не можна, кожен рік на вагу золота.
Ось і не поїхав тоді за кордон. Пішов у відпустку, потім почалися тренувальні збори. Спочатку тренувалися у Москві, а згодом поїхали в Італію. Приїхали, і між двома зборами, італійським та німецьким, у нас був тиждень перерви, щоб побути трохи вдома. Відбулася тренувальна гра з московським „Дінамо”, у якій я і зламався. Це була моя перша серйозна травма, до того я навіть не уявляв, що можна лікуватися два місяці, здавалося, що за такий термін все заживає. У мене тоді „полетів” меніск та хрестоподібні зв’язки, тому і був тривалий період реабілітації – вісім місяців. Всі операції я робив у Німеччині, оперував один і той же лікар „Штутгарта”. Через цю травму рік 1997-й просто випав. У 1998 році нормально грав, вже думав, що все позаду, а тут… 1999 року на зборах проводили товариську зустріч в Німеччині з „Армінією”. Був стик, і мені влучили у коліно, але вже в інше, і знову було пошкоджено хрестоподібні зв’язки, ще одна операція. Тоді у мене був трохи менший реабілітаційний термін – 6 місяців, після яких вийшов, вже готувався до гри, а перед нею зламався. Знову те саме коліно, напевно, не долікував його до кінця, розірвав меніск. Ще раз поїхав у Німеччину, знову операція.
– Як керівництво „Локомотіва” реагувало на твої травми? Не пробувало „обрізати” тобі зарплатню?
– „Локомотів” – клуб європейського рівня. Це видно з того, що у ньому все відлагоджено майже ідеально, як один механізм. Там кожен є професіоналом і робить свою справу. Президент має свою роботу, тренер – свою, а футболіст – свою, тому вони й досягають таких результатів. Адже дрібниць у футболі не буває, бо з дрібниць і складається весь футбол. Щодо контракту, то у ті важкі періоди, коли довго лікувався, не було жодного разу, щоб мені щось не виплатили або затримали. Це дуже важливо, щоб людей не дурили. Мені все виплачували, хоча я бачив, що не потрібен клубу, не приносив жодної користі, зате після тих восьми місяців виходив на поле і сам доводив, що не дарма мене так тримали і чекали. Було незручно, що до мене так ставляться, а я нічого не можу зробити.
Після низки травм, коли у 2000 році „Локомотів” ставив високі завдання, а я тільки відновився, набрати спортивну форму після вимушеної тривалої відпустки без ігрової практики було важко. Так, я тренувався, мене випускали на заміни, але було важко набрати форму. Грати за другу команду? Це б не дало відповідних результатів. Ми сіли з керівництвом, Сьомін запропонував оренду на півроку – набереш форму, заграєш, повернемо назад.
– І ти поїхав у воронезький „Факел”?
– На Воронежі зупинилися тому, що, по-перше, він близько від Москви, все-таки 500 кілометрів – це недалеко. До того ж команда тільки вийшла у вищу лігу, обіцяли мені місце у складі. У Воронежі провів гарні часи, колектив зібрався хороший – люди, які пограли у футбол: Грішин, Гончаров, Пчельніков. Я відіграв усі матчі в основному складі. Отримував задоволення від футболу і справді набрав форму, а після закінчення сезону (а ми тоді залишилися у вищій лізі і завдання, яке ставив перед собою „Факел”, виконали) мене ледь на руках не носили. Хоча це для мене було дивиною, адже я прийшов із клубу, який вирішував інші завдання. Потім я дізнався, що „Факел” тричі виходив до вищої ліги і відразу вилітав, а тут учетверте вийшли і залишилися. Тобто для них це було якесь досягнення. Задоволення отримував ще від того, що, на відміну від Львова, там було гордістю сказати, що ти футболіст „Факела”, тому що місто жило футболом. Хоча команда боролася за виживання, але у нас збиралися повні стадіони. У місті всі знали футболістів в обличчя. Було приємно, коли йдеш по місту, а тебе впізнають, і ставлення до футболіста було дійсно хороше.
По завершенні сезону я приїхав у Москву, зустрівся з керівництвом „Локомотіва”, але до того мав розмову з керівництвом „Факела”. Вони хотіли мене викупити, проте ціна була 500 тисяч доларів, а це для них було задорого, тому пропонували оформити оренду. Мені сподобалося в тому клубі, тому був не проти залишитися там. Я виступав на їхній стороні. Тоді, коли у мене була зустріч з керівництвом московського клубу, сам попросив ще на рік залишитися у „Факелі” в оренді. Я продовжив з ними оренду і залишився, хоча Сьомін перед тим казав, щоб я повертався. Вони дивилися мої матчі, стежили за мною і були задоволені рівнем моєї гри, тобто міг повернутися. Напевно, це було моєю помилкою, що я все-таки залишився у „Факелі”. Перше коло я ще грав, але Воронеж – це бюджетна команда, в якій згодом часто почали змінюватися президенти та тренери, а коли йде такий безлад, нічого хорошого не виходить. Прийшов інший тренер та президент, які зі собою привели своїх футболістів і робили ставку на тих гравців, яких запрошували, а тренер, що запрошував мене, пішов. Тому я не завжди потрапляв у склад, не завжди грав. Того року команда вилетіла з вищої ліги, а в такому разі футболістові складно знайти якесь працевлаштування. Взимку я поїхав готуватися до сезону з „Локомотівом”, і на останні збори мені надійшло запрошення від „Шинніка” (Ярославль). Я поїхав на останні збори з ними. У тренера до мене претензій не було, він говорив, що підходжу команді, але наприкінці зборів приїхав президент, в нього була розмова із тренером, не знаю про що, але прийшов тренер і сказав: так і так, ми не будемо тебе купувати. І вийшло, що останні збори пройшли, сезон починається, а я без команди. Тоді я повернувся до Львова.
– Ти, здається, тоді зіграв у товариському матчі за „Карпати” проти „СКА-Орбіти” і зумів відзначитися двома голами.
– Я приїхав до Львова і сам подзвонив Мирону Маркевичу, пояснив ситуацію, сказав, що якщо є зацікавлення, то я готовий грати у „Карпатах”. Він відповів, що зацікавлений, і запросив на тренування. Це якраз була гра зі „СКА-Орбітою”. Я зіграв всю гру і, в принципі, якщо забив два голи, залишив непогане враження. Проте тоді завершувався заявочний термін, а підписати контракт з „Карпатами” не встиг. Я розумів керівництво клубу: вони боялися мене брати без всяких зборів і медобстежень. Але хоч я не встиг потрапити у заявку, мені дозволили тренуватися з командою, щоб підтримувати форму до літа.
– Ще на початку 2002-го футбольного року відбулася зміна на тренерському містку „Карпат”: замість Мирона Маркевича команду очолив Володимир Журавчак. Новий тренер був зацікавлений у твоїх послугах?
– Коли звільнили Маркевича, до мене підійшов Журавчак і сказав, що буде ставити питання про те, щоб підписати зі мною контракт. Але треба було чекати, коли закінчиться сезон, почнеться час дозаявок. Я знову продовжував тренуватися з „Карпатами”. Але в кінці сезону Журавчака вже змінив Броварський, і підписання контракту відбулося при ньому, він був ініціатором. Броварський казав: так, все нормально, ти мені підходиш. Але у сезоні я чомусь з першої гри не потрапляв у склад, хоча претензій до мене не було жодних. Чому не ставили мене в “основу” – не відомо. Потім була ще одна операція на коліні у Винниках, після якої лікувався до кінця сезону, а взимку вже виникли проблеми зі спиною. Так що не судилося мені заграти у „Карпатах”, хоча завжди хотів виступати в цьому клубі. Коли ще вчився у спортінтернаті, ми ходили на матчі „Карпат”, і я завжди мріяв про цю команду, але не судилося.
– Можливо, коли Броварський прийшов у „Карпати”, ти перебував у не найкращій формі?
– Форма у мене була в порядку тоді, коли я взимку пройшов всі збори. Був готовий – це сам бачив по собі, вдавалося багато що. Потім без ігрової практики було складно, бо в такому разі форма все одно губиться. Але Броварський бачив мене у справі, коли я тренувався, він бачив, наскільки я готовий, значить, я йому був потрібен. З іншого боку, з перших ігор місця у складі мені не давав. Можливості зіграти бодай одну гру повністю у мене не було.
– За яких обставин зазнав травми коліна та спини?
– На тренуванні був якийсь стик, відчув біль. Я ще декілька днів тренувався, але біль не вщухав. Потім зробили знімки, був розрив меніска. Зробили операцію у Винниках, після чого два місяці відновлювався, і якраз тоді закінчився сезон. З січня розпочалися тренувальні збори. У нас було тренування у залі, і я відчув біль у спині. Після того у мене був дуже сильний приступ, защемило сідничний нерв, і нога не слухалася. Тоді я три місяці проходив реабілітаційний курс. Кололи купу уколів, після чого винесли вердикт: або операція, або потрібно закінчувати кар’єру. З клубом у мене ще був контракт, але я підійшов тоді до генерального директора Михайла Практики, пояснив ситуацію, мовляв, вирішив закінчити з футболом, тому й розірвали контракт за взаємною згодою, жодних претензій ні в кого не було.
– Як вважаєш, наскільки себе реалізував? Чи не любиш загадувати про те, що могло б бути?
– Це не загадування, а якийсь аналіз: чого ти досягнув, а чого – ні. В принципі, я не досягнув багато чого. Можна сказати, що не виграв майже нічого і з тих завдань, які ставив перед собою, багато чого не виконав. Виграв Кубок Росії, з „Локомотівом” був на другому і третьому місцях в чемпіонаті, але не став чемпіоном. Хоча кожен рік ми ставили таке завдання, і коли я вже пішов з „Локомотіва”, хлопці стали переможцями, і я був безмежно радий за них, все-таки бачив, скільки вкладається грошей і праці у виконання того завдання.
На тому всі мої досягнення закінчилися. На жаль, не зіграв жодної гри за збірну, не зіграв у Лізі чемпіонів, не зіграв на жодних чемпіонатах, бодай молодіжних. Так, у єврокубках ми дійшли до півфіналу, я грав у Кубку кубків, і ми тоді програли „Штутгарту”, який, у свою чергу, програв „Челсі” у фіналі. Але ж ми не перемогли у турнірі. Можна розказувати, що я дійшов до чогось, але ціниться, коли виграв турнір, а десь доходити, до якоїсь стадії – це не досягнення.
– Але деколи кращі спогади залишаються не тільки від перемог?
– Я згідний, що можна отримувати задоволення від певних моментів, але вони з часом забуваються, принаймні вболівальниками точно. У тебе вони зберігаються. Для мене, наприклад, пам’ятним є момент, коли у чвертьфіналі Кубка кубків ми обіграли грецький АЕК. „Локомотів” тоді на останній хвилині забив гол і пройшов далі, і я пережив незабутні відчуття. Та все ж це не фінал, це не є якесь досягнення. Для себе, в душі, воно є, що грав хоча б, але якщо сісти і відверто проаналізувати, то нічого особливого не досяг. Хотілося і планувалося більше, але…
– Як тобі вдалося пристосуватися до буденного життя, адже, мабуть, не очікував так рано завершити кар’єру футболіста?
– Це був дуже тяжкий період, тому що було таке враження, що закінчив школу і стоїш, не знаєш куди піти. Для мене було все нове… Я все життя робив свою справу, грав у футбол і ні про що не думав. А тут треба було думати: куди, що, як? Зараз легше трохи, почав пристосовуватись до звичайного життя.
– Чому не вирішив пов’язати своє життя з футболом – стати тренером, адміністратором чи футбольним агентом?
– Щодо тренера… Я часто ставив собі це запитання і, в принципі, на нього ще не відповів. Можливо, я б хотів стати тренером, бо все-таки працював з багатьма спеціалістами, у кожного щось почерпнув. Але цього, напевно, замало, треба мати певну практику.
Нікого не хочу образити, але дехто із знайомих тренерів просто не хоче вчитися, думає, що все знає у футболі. Але тренер – це той же футболіст, який повинен постійно вдосконалювати свою майстерність, збільшувати свої пізнання у футболі, адже ця гра не стоїть на місці. Я завжди ставлю у приклад тренера Сьоміна, який дуже багато досягнув у футболі – і як гравець, і як тренер. Вигравав чемпіонат та кубки країни, був тренером збірної, але все одно, коли у нього був час, їздив на стажування у „Мілан”, „Манчестер Юнайтед”. Йому не соромно було вчитися. І хоча він грав з тим же ж „Міланом” чи „Реалом”, але потім їхав до них і в них вчився. Дуже складно бути тренером, постійно треба встигати за ритмом часу. А в нас подивишся на деяких спеціалістів, на їх тренування, і складається враження, що вони працюють за тими ж схемами, за якими грали 40-50 років тому. Чого вони навчать інших хлопців? Так що тренер – це складна робота.
Зараз я собі вибрав напрям у бізнесі, і мені спочатку треба досягнути певних результатів у ньому. І коли там буде все нормально, з’явиться якась стабільність, тоді, можливо, я спробую. Наразі я не планував пов’язувати подальше життя з футболом. Навряд чи я б міг займатися якоюсь адміністративною роботою – бути генеральним директором чи адміністратором. Тренером – так, я думаю, що це моє, бо футбол – це моє життя.
Источник: ФК Карпаты Львов