Менше доби залишилося до головної футбольної події чотириріччя – справжнього свята великого футболу. Яскравими фарбами засяють чергові фантастичні церемонії, запросять зірок, глядачам запропонують гарні картонки, з яких фони складуть на трибунах якусь гарну композицію, і вже за кілька хвилин, не чекаючи ранку, світом розлетяться феєричні фотографії, і обов’язково напишуть, що це було найкраще шоу в історії чемпіонатів світу. Ну чи найгірше, як пощастить. За цим красивим шоу старанно сховають, що чемпіонат світу вже не зовсім чемпіонат світу.
Напевно, ви прочитаєте масу захоплених слів про те, який прогресивний хід – розширити чемпіонат світу, подарувати свято великого футболу тим, для кого раніше він був недоступний… Реальне життя прозаїчніше. Чемпіонат світу мав бути елітним клубом. Як дорогий ресторан: для красивих, багатих, успішних. Це не означає, що туди ніколи не зайде людина середнього класу і раз у житті порине у світ вишуканого сервісу, ввічливих офіціантів і купи столових приборів, мабуть ще розберися, як ними користуватися. Розширити елітний клуб – такий собі план. Суспільство обраних не стане кращим, якщо розбавити його невдахами. Якщо завтра ваш прекрасний ресторан з вишуканим інтер’єром і білими скатертинами наповнять особистості сумнівної культури, ресторан не стане кращим, він перетвориться на дорогу їдальню. Якщо, наприклад, у школі формувати класи за успішністю, а потім піддатися тиску та відкрити доступ до елітного класу всім підряд, середня успішність класу знизиться. Ті, хто пасе задніх, не стануть вчитися краще лише тому, що тепер знаходяться в одному приміщенні з гордістю школи. А от відмінники, зіткнувшись з слабшою конкуренцією, неминуче почнуть знижувати до себе вимоги і так само неминуче почнуть деградувати.
Люди з багатшим уболівальницьким досвідом, ніж у мене, вважають, що й 32 команди на чемпіонаті світу забагато. Почасти я можу з цим погодитись, почасти ні. Мені до смаку, що такий формат дозволяв пробитися на чемпіонат так званим командам-сенсаціям. Так, вони не претендували на перемогу, але показували цілком пристойний футбол, інколи навіть набагато якісніший за фаворитів на початкових стадіях турніру. Двадцять років минуло, а я досі пам’ятаю чудовий Еквадор, симпатичний Трінідад і Тобаго незрівнянного Лео Беєнхакера зразка 2006 року. Або фантастичну Хорватію Мирослава Блажевича, яка 1998-го наробила галасу в світі й не просто пофарбувала всю країну бронзою, а певною мірою заявила про своє право на елітарність. Можна не занурюватися в минуле настільки глибоко і згадати минулорічних маленьких бійців великого фронту Марокко та Японію, які поганяли визнаних грандів. Можна згадати чудову Бельгію зразка 2018 року, яка награла бронзові медалі. За жорсткішого формату, мабуть, у багатьох із цих збірних не було б можливості себе показати.
Чи потрібні вони чемпіонату світу? Це, звісно, питання дискусійне, але я за те, щоб було так. Ви можете заперечити, що тепер набагато більше збірних матиме шанс проявити себе, що ми побачимо ще більше цікавого футболу та яскравих гравців, про яких, можливо, ніколи й не знали.
Не побачимо. Річ у тім, що розширення кількості учасників – це, якщо говорити прямо, ширші ворота на вході. Команди потрапляють на турнір не тому, що вони настільки круті, щоб грати на чемпіонаті світу, а тому, що для них є місце. І матчі цих команд має дивитися глядач. Я не хочу нікого образити, тому не стану нікого виокремлювати, ви самі легко все зрозумієте, поглянувши на сітку. І якщо не переконувати себе, що це все для розвитку футболу, легко можна зрозуміти, що падіння середньої успішності неминуче. Навіть за 32 учасників сліпий справедливий жереб найчастіше створював групи, де умовні фаворити на папері не мали надскладних завдань. При цьому неодмінно виникала щонайменше одна так звана група смерті. Скажімо, на попередньому мундіалі в одній компанії зійшлися Іспанія, Німеччина, Японія та Коста-Ріка, а чотирма роками раніше Аргентина, Хорватія, Ісландія та Нігерія. Зараз найсильнішою групою вважається четвірка, до якої входять Франція, Норвегія, Сенегал та Ірак.
А після групового турніру нам люб’язно подарували ще один раунд плей-офф. І для цього на мундіаль повернули старий добрий відбір найкращих третіх команд у групах. Колись таке вже було. Різниця лише в тому, що збірних на турнірі було вдвічі менше. Логічно припустити, що у такому форматі шансів побачити на третьому місці сильну команду набагато більше. Та й припускати нічого не потрібно, досить просто згадати 1994 рік. Італія вийшла у плей-офф саме з третього місця, дійшла до фіналу, де й відбулася найвідоміша трагедія всієї збірної та Роберто Баджо. Доля фіналу вирішувалась у серії пенальті, і саме Баджо випала відповідальність виконувати п’ятий удар Італії. М’яч після його удару полетів кудись на трибуни, і Бразилії вже не потрібно було завершувати серію.
Якщо з якоїсь причини ця історія вас надихнула, давайте згадаємо 2016 рік, перший чемпіонат Європи у розширеному форматі. Збірна Португалії весь груповий етап виглядала настільки ганебно, шо навіть прихильники секти свідків ідеального футболу не зможуть її виправдати. Адже ця млява збірна, яку багато хто волів би назвати не млявою, а зосередженою, не давала результату. За щасливим збігом обставин збірна стала однією з найкращих третіх команд, допленталася до фіналу й виграла його. Ви, звісно, знову станете заперечувати: але ж виграла. Вірно, але лише роздута формула зробила це реальністю.
Я б очікувала від мундіалю чогось подібного. І щоб це було не таким очевидним, нам обов’язково дадуть гарне шоу із зірками. Саме вони мають підтвердити статусність турніру. Знаєте, ніби вже всі довкола зрозуміли, що ваш прекрасний ресторан став дорогою їдальнею, а ви запрошуєте топ-зірку грати в залі під плямкання гостей. І ніби хочете довести: ні-ні, я все ще еліта. Ви ж нікому ніколи не розповісте, що зробили зірковим виконавцям таку пропозицію, від якої просто неможливо було відмовитися.
Начебто цього щастя вболівальнику було мало, ФІФА приголомшила фантастичними змінами в правилах, які, ймовірно, мають підвищити справедливість та посилити дух справжньої гри. Упевнена, ви вже давно з ними ознайомилися, але деякі з них заслуговують на окрему увагу. Насмішила заборона будь-яким гравцям, окрім капітана, розмовляти із суддею. Не перша спроба встановити якийсь порядок на полі, яка, звісно, провалиться. Якщо, звісно, ми не віримо в те, що арбітри почнуть розмахувати картками за кожне слово, перетворюючи матч на ще більший балаган, ніж це роблять футболісти.
Але найбільше вразили заходи, покликані запобігти затягуванню ігрового часу. 10 секунд на те, щоб піти з поля, 5 секунд на аут та удар від воріт. Так красиво все виглядає. І величезна купа на цьому рожевому полі надій – перегляд VAR правомірності кутових та стеження за штовханиною у штрафному майданчику до подачі кутового. Ні, це все правильно і справедливо, але я ще жодного разу не бачила кутового, де б усі смиренно чекали, куди полетить м’яч. І якщо вже апелювати до букви закону (а саме заради неї все й робиться), то правила при цьому порушуються систематично. Чи означає це те, що ми отримаємо додаткові зупинки, перегляди та розмахування картками? Гадки не маю. Якщо так, то геніальне вирішення цієї проблеми вже є – можна додавати до матчів ще більше часу. Схема відпрацьована на попередньому мундіалі, успішно приживається в інших турнірах, хоч і не в катарських масштабах. Наступним революційним кроком я б встановила врахування виключно ігрового часу. Уявляєте, якими сенсами наповниться життя вболівальників. 55-а хвилина матчу (а ви на трибуні третю годину, їсте сендвічі з креветками, запиваєте їх пивом)… я не стану нікого виокремлювати, ви легко знайдете серед учасників потрібні пари… рахунок, як і раніше, не відкритий, команди показують приголомшливу волю до перемоги та динамічний футбол. Оце був би репортаж про свято великого футболу. Справжнє шоу. Шоу, яке затьмарило футбол. Шоу, яке стало важливішим за футбол.