Прізвище Безсонових – символ високих спортивних досягнень. Легендарного футболіста Володимира Безсонова люблять і пам’ятають мільйони уболівальників. Не менш відома його дочка Ганна, кумир шанувальників художньої гімнастики. Приємно, що така зоряна сім’я безпосередньо пов’язана з нашим містом: близько року Володимир Васильович працює головним тренером вінницької “ФК Нива”. Не дивлячись на всі свої титули і напружений графік роботи, він залишається відкритою і товариською людиною.
– Розкажіть про свою сім’ю. Як Ви познайомилися з дружиною Вікторією (у 1979 стала чемпіонкою світу по художній гімнастиці – прим. авт)?
– У Новогорську, на базі збірній. Вірніше, там я її побачив. Ближче познайомилися на весіллі Блохіна, куди його наречена Ірина Дерюгіна запросила гімнасток. Це було в 80-му, а вже в 82-му ми одружилися. Через рік народився Саша, а в 84-му – Ганна.
– Чим займається син?
– Саша зараз вчиться у Вісконсінському університеті за фахом менеджмент на п’ятому курсі. Вчиться на п’ятірки і планує залишитися в магістраті.
– Як Ви залицялися за Вікторією?
– А я не залицявся. Коли ми познайомилися, вона була ще діючою гімнасткою. Я в основному був завжди на базі, спілкувалися по телефону, відпустки як такої не було. На базі в Новогорську у нас був один телефон. Сидить збірна по хокею і по футболу. Хто прорвався – той і встиг. Виключенням були шахісти Карпов і Каспаров, у них були окремі телефони в кімнаті. Ми не дзвонили – чекали дзвінків. Дзвонити коштувало багато грошей. Така ж ситуація була на базі в Конче-заспі. Це завжди було проблемою.
– Ви працюєте у Вінниці, а сім’я живе в Києві. Як підтримуєте зв’язок?
– Наприклад, про результати Ганиних виступів дізнаюся від дружини, яка відразу сідає в Інтернет і дивиться. Сьогодні Ганна відлетіла за кордон. Вона вже об’їздила більше країн, ніж я.
– Ганна – батькова дочка?
– Вона спілкується більше з мамою, у них спеціалізація загальна.
– А життєві поради?
– Це я. Ми багато розмовляємо на цю тему, про філософію спорту, як себе підготувати, налаштувати. Буває, апатія наступає, хочеться все кинути і не займатися. Доводиться переконувати її. У неї був поганий стан перед Олімпіадою. У Ганни боліла нога, а лікарі не могли встановити діагноз, тому вона весь час нервувала. Вже коли вона приїхала з Олімпіади в серпні, і болі були дуже сильними, вона перед кожним виступом морозила хворе місце. Ухвалено було рішення зробити операцію в Мюнхені. Спасибі футбольному клубу “Нива”, який допоміг вирішити це питання. Через два дні її виписали з лікарні, а вже через тиждень вона тренувалася.
– На свята збираєтеся сім’єю?
– На Новий рік збираємося. На Паску виходить не завжди. Ось на цю, не вийде точно: другого травня ми граємо в Ахтирці. Звичаїв дотримуємося як всі люди.
– Готові до того, що Ганна скоро скаже: “Тато, знайомся, це – мій майбутній чоловік?”
– Я готовий, але це буде не швидко. У неї в сім ранку підйом, займається в залі до семи-восьми вечори. Прийняла, ванну прийняла і все – спати. У суботу-неділю я їй пропоную з’їздити на дачу. Вона ж – підвальна людина. Ми футболісти хоч на повітрі граємо, а вони – завжди в залі. Я її питаю: “Коли вилізеш зі свого підвалу?” Ганна зазвичай говорить: “Дайте мені просто повалятися. Нічого не хочу”. Але я їй говорю, що це – єдиний шлях, інакше нічого не виграєш.
– Характером Ганна у Вас пішла?
– В мене. Вона “терпляча”.
– А вам з травмами “везло”?
– Я з травмами “дружив” добре. Було прагнення, перш за все, не поступитися. Запам’яталася гра проти Марадонни і нинішнього тренера збірної Росії Юрія Сєміна – з ним у нас іноді справжні “рубки” були. Я вважаю, що травмою можна назвати тільки перелом ноги, да й то відкритий, ще й із зсувом.
– З ким з футболістів підтримуєте зв’язок?
– З багатьма. Зустрічаємося на турнірах ветеранів. Частіше спілкуюся з Хідіатуліним, Балем, Михайличенком, Блохіним. З кимось зідзвонюємося, хтось буває проїздом в Києві. Чанова, правда, давно не бачив, він пішов в бізнес.
– Які враження залишилися від перебування в Ізраїлі (Володимир Безсонов грав в цій країні на початку дев’яностих – прим. авт.)?
– Про це знає Шахов (помічник Безсонова – прим. авт.) він там десять років грав і жив. А я всього місяць там пограв, а далі – ноги “не дали”. Потім почалася криза в Персидській затоці, почали стріляти, протигази видали. 15 лютого туди полетіли перші ракети, а 14-го мене вже там не було.
– Які країни вам запам’яталися?
– Всі. Пишаюся тим, що мені повезло зіграти на всіх великих стадіонах світу – Маракана (Бразилія), Уемблі (Англія), Сантьяго Бернабеу (Іспанія), Ацтека (Іспанія).
– Які голи пам’ятаєте?
– Я забив два м’ячі у фінальному поєдинку чемпіонату світу серед юніорів в 1977 році, гол у ворота московського “Торпедо” забив ударом через себе.
– Ви бували в багатьох містах, як Вам Вінниця?
– Важко звикнути до нового міста. Допомагає спілкування з новими друзями. Коли я приїхав, мені показали садибу Пірогова, ставку Гітлера. Місто як місто. Прекрасний народ. Хоча є багато недоглянутого, стадіон, наприклад.
– Що залишилося у Вас на згадку про Валерія Лобановського?
– Якщо зайдете до мене в кімнату, то побачите там його портрет. Він зі мною скрізь, в готелях, куди б я не їхав. У мене є “Мерседес” від Лобановського, і я нікому його не продам, хоча багато хто просить. Ця машина безцінна, я її тільки в музей можу здати. Вона вічна. Скоро привезу до Вінниці, мені обіцяли тут її капітально відремонтувати. Я сам в машинах не розбираюся.
– Вас Лобановський сварив?
– Звичайно, без конфліктів немає розвитку. Мене, як тренера, часто запитують: “Ви задоволені своєю роботою?” Я говорю: “Ні”. Якщо тренер задоволений своєю роботою – він неправильно працює. Межі вдосконалення немає.
Сергій Ружицький, Інна Ключинська
Источник: ria.ua