ЧС-2026. Тріумфальний провал родоначальників

Уже десятки років кожен турнір збірна Англії починає беззаперечним фаворитом. Якщо експерти не називають її серед претендентів на той чи інший трофей, Англія призначає себе таким самостійно. Можливо, юні вболівальники з подивом дізнаються про те, що збірна, виявляється, зараз точно переможе. Традиція вважати себе найсильнішою збірною світу зародилася у відносно недалекому минулому, коли Англія здобула своє перше та єдине чемпіонство. Відтоді золота зірка на футболці дає команді право вважатися найсильнішою у світі. Не будемо зараз занурюватися в деталі, коли Англія справді мала право так вважати й чому не склалося, – це тема окремої розмови.

Embed from Getty Images

Блискучі виступи

На цьому мундіалі Англія, будемо відвертими, призначила себе фаворитом сама. Принаймні мені важко уявити, щоб хтось усерйоз розглядав команду Томаса Тухеля як потенційного чемпіона світу. Навіть якщо згадати, що на турнірі не виявилося жодного яскраво вираженого чемпіона. Багато говорили про Францію, але це зовсім не та Франція, якою вона була чотири й тим більше вісім років тому. У 2018 році вже в другому турі було зрозуміло, що перед нами чемпіон. Щоправда, багато хто зі мною погодився не одразу. Зараз збірну Дідьє Дешама називали одним із головних претендентів більшою мірою за інерцією. Багато говорили і про Аргентину, і про Іспанію, зокрема говорила і я. Але й вони виступали нерівно і в певному сенсі суперечливо.

Англія дала надію вже в стартовій грі. Річ не в тім, що збірна обіграла Хорватію з приємним рахунком (4:2). Річ у тім, що команда продемонструвала і здатність рухатися, і здатність думати, і здатність вийти за межі заданої примітивної формули, яка стала візитівкою збірної Англії задовго до приходу нового наставника. Можливо, для людей, які оцінюють родоначальників не так скептично, як я, нічого надзвичайного не сталося, але мене команда добряче здивувала. Навіть не згадаю, коли востаннє на неї справді хотілося дивитися. Не просто відбувати номер біля екрана, а спостерігати. Заради справедливості зазначу, що так тривало не всі 90 хвилин. Потім була друга гра, і все стало по своїх місцях. Нам знову пред’явили геть невиразну збірну, яка гадки не має, що робити, куди бігти, кому віддавати, як бити. І символ цієї збірної – її лідер останніх років Гаррі Кейн. На нього покладають такі надії, ніби він справді здатний щось вирішити самотужки. Так, він здатний забивати, часом чудово, несподівано і таке інше. Але відріжте його від команди – і ви отримаєте суперника в меншості з одним чужорідним елементом, гравцем, який просто десь бігає і дивиться на всіх так, як дитина, що загубилася у великому магазині, дивиться на перехожих, вишукуючи в натовпі матусю.

Embed from Getty Images

Насправді саме під час поєдинку з Ганою (0:0, але справа взагалі не в рахунку) стало зрозуміло, що спостерігати за Англією не мало жодного сенсу. Із завзятістю божевільного всі, зокрема і я, чомусь продовжили спостерігати.

І збірна піднесла ще один сюрприз – я маю на увазі гру проти Мексики. Можна багато говорити про те, що й Мексика не така вже грізна, хоча й незручна, що й англійці не так уже й вразили, але вперше за довгий час команді довелося боротися із собою і виявляти характер. І вона вистояла.

Матч століття

Якщо уважно подивитися на сітку збірної Англії на останніх великих турнірах, стане очевидно, що їй нерідко щастить із суперниками. Як очевидно й те, що зазвичай вона спотикається саме на першому справді серйозному опоненті. На тому, кого хвалять не просто з поваги. Якщо судити не лише за іменами, не можна сказати, що на ЧС-2026 тільки Англії пощастило із суперниками. Щоправда, великою удачею опонентів англійців теж не назвеш. Родоначальникам довелося зустрітися і з незручною Мексикою, і з непоступливою Норвегією (якщо чесно, вона була непоступливою весь турнір аж до матчу з англійцями). І все ж чинний чемпіон, хоч скільки запитань до нього було, – це максимально серйозне випробування.

Embed from Getty Images

Тим дивніше було побачити, що абсолютної переваги в Аргентини немає, що з Мессі якось вдалося впоратися (спочатку), як, утім, і аргентинцям вдалося повністю нейтралізувати Кейна (він, до речі, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, вирішив не тинятися без діла, а допомагав, де міг). І парадоксально, що Англія могла якщо не виграти цей матч, то принаймні за нього поборотися. Що зробила Англія? Звісно, віддала гру. Не намагаючись применшити вольові якості команди Ліонеля Скалоні, щонайменше вдруге на мундіалі (після Єгипту) суперник сам подарував ключі від матчу – потрібно було лише правильно ними скористатися. Із цим не було жодних проблем.

Англія притислася до своїх воріт, і якби не Джордан Пікфорд, поразку було б зафіксовано набагато раніше. Про воротаря збірної говорять різне, але не можна заплющити очі на його вміння налаштовуватися на важливі поєдинки. Він витягнув для англійців серію пенальті на Євро-2020 (Белотті, Жоржиньйо), англійці розтринькали всі його зусилля (Рашфорд, Санчо і Сака). Він витягнув для англійців півфінал з Аргентиною, англійці розтринькали всі його зусилля і цього разу.

Світ облетіла шокуюча статистика, що після гола Гордона, а це 55-та хвилина, і до гола Енцо Фернандеса, а це 85-та хвилина, Англія володіла м’ячем ганебні 12 %. У цих 12 % і міститься вся суть англійського провалу, у цих 12 % міститься вся суть англійської збірної останніх років. Не можна стверджувати, що Аргентині не вдалося б перемогти, якби Тухель – а це, безперечно, його поразка – обрав іншу тактику. Однак можна впевнено заявити, що, не віддавши гру, англійці зберегли б шанси. Аргентина не та команда, яка, отримавши м’яч і натовп не надто вправних захисників, що скупчилися у своєму карному майданчику з притиснутими вушками, пасивно за цим спостерігатиме. Те, що Англія похитнеться, було очевидно ще до паузи на водопій. Те, що додаткового часу не буде, було очевидно одразу після того, як рахунок зрівнявся.

Embed from Getty Images

Тренер, до речі, пояснив поразку тим, що володіння м’ячем не закладене в англійській ДНК. Щиро кажучи, засумнівалася б у його адекватності, але я вже засумнівалася в ній раніше. Наприклад, наставник відчайдушно підтримував свою оборонну тактику і назвав її правильною. І додав, що заміни, спрямовані на посилення атаки, не допомогли б. Тут я змушена погодитися. Вихід на поле формально атакувального Рашфорда на 90+6-й хвилині за рахунку 1:2 справді ніяк не міг допомогти. Навіщо і чому він вийшов на поле саме тепер? У мене відповіді немає. Якщо це алюзія на фінал Євро-2020, коли Рашфорд з’явився на полі на 118-й хвилині, то не надто вдала. Тоді він виходив під серію, яку благополучно провалив. Зараз він мав за кілька хвилин зрівняти рахунок? Соромлюся запитати, а які взагалі були підстави вважати, що він на це здатний? І чому так і не з’явився Сака, єдиний гравець збірної, який на цьому турнірі показав уміння самотужки розгойдувати захисників і робити несподівані гострі передачі? Часом несподівані навіть для партнерів, які, вочевидь, просто не вірили, що він там когось розгойдає.

Психологія переможців

Низка фахівців заговорила про відсутність в Англії психології переможців. Я не скажу, що це єдина причина провалів збірної, але одна з них – точно. Зараз, звісно, дехто запитає, про які провали йдеться. З 2018 року на великих турнірах збірна показала чудовий результат: два фінали Євро, два півфінали чемпіонату світу, навіть третє місце цього року, яке навряд чи комусь потрібне (цей клоунський матч я точно не розглядатиму серйозно). Що ще потрібно? Якщо налагодити змістовну гру ніяк неможливо, безперечно, потрібен абсолютний тріумф. Та й погодьтеся, участь у півфіналах і фіналах не може вважатися успіхом для єдиної у світі команди, яка вміє грати у футбол.

Embed from Getty Images

Ще не так давно навіть сам факт участі в півфіналі, не кажучи вже про фінал, вважався б великою удачею. Досить довго збірна спотикалася в 1/8 або 1/4 фіналу. При цьому ті команди всерйоз розглядали як потенційних переможців. Такий ось парадокс: що гіршою, невиразнішою та безвольнішою ставала команда, то вище вона забиралася. І тим менше було в ній жаги до перемоги. Важко уявити команди 1980-х, 1990-х, навіть початку 2000-х років, які дісталися б фіналу й бездарно провели серію пенальті. Важко уявити команди 1980-х, 1990-х, навіть початку 2000-х років, які дісталися б півфіналу й віддали гру суперникові, не рвали жили, не боролися, не прагнули перемоги.

У 1998 році Девід Бекхем учинив мерзенний вчинок, нишком, як йому здавалося, ударивши Дієго Сімеоне, тому що мав психологію переможця. Я переконана, що якби він чесно відповів на запитання, чи шкодує про той епізод, відповідь була б такою: «Шкодую, що Кім Мільтон Нільсен це помітив». Нація ненавиділа Бекхема, на його адресу сипалися погрози і прокльони. Рашфорд і Санчо виходять на поле за дві хвилини до завершення додаткового часу, щоб виконати два точні удари, не виконують жодного. І нічого, вони спокійно повертаються додому, а в мережі й не тільки розгортається ціла кампанія на їхнє виправдання. Оскільки серед незадоволених уболівальників знайшлися недоумки, які перейшли до расистських образ, усі реальні претензії вміло звели до теми расизму. І вони швидко вщухли.

Девід Бекхем учинив погано, тому що дуже хотів перемогти. Сучасне покоління не робить нічого, тому що складається враження, ніби гравцям абсолютно байдуже, переможуть вони чи ні. Звісно, усі роблять скорбні обличчя, хтось навіть шукатиме маму в торговельному центрі, але ж нічого страшного не сталося. Скажу більше: психології переможців немає і у вболівальників. Двадцять років тому виліт в 1/8 фіналу був трагедією нації. Сьогодні нескінченні поразки в півфіналах і фіналах – хороший епізод, можливо, привід для гордості. Я б запустила кампанію «Ми були в четвірці найкращих».

Embed from Getty Images

Мало хто говорить про іншу проблему, з якої, цілком можливо, випливає і перша. У XXI столітті (а вже почалася його друга чверть!) у збірної Англії не було жодного хорошого тренера. На початку двотисячних золоте англійське покоління, у якого все було гаразд із психологією переможців, спустив нанівець Свен-Йоран Ерікссон. Уболівальники зі стажем скептично оцінювали тодішніх збірників, але ми не можемо не визнати, що це найкраща команда в сучасній історії. Якщо у 1980-х на шляху до тріумфу здебільшого стояло пияцтво, то у 1990-х із цією проблемою вже якось упоралися, й Англія була багата на гравців світового рівня. Ця збірна стала жертвою незрозумілого бачення і схем шведського наставника. Фабіо Капелло – тренер іменитий і шанований, але абсолютно не вписався в концепцію англійського футболу. Натягнути італійську філософію на британський стиль, який тоді ще існував (скоріше, доживав останні дні), було неможливо в принципі. Капелло спустив нанівець залишки золотого покоління. А після нього почалися проблеми і з поколінням, і з тренерами.

Гарет Саутгейт і Томас Тухель – це апофеоз деградації того, що колись було збірною Англії. За їхньої участі збірна стала максимально боязкою, максимально безглуздою, і вони анітрохи не менше винні в тому, що психологія переможців (а разом із нею чудові гравці, напружені красиві матчі, нестандартні рішення) залишилася в минулому. Зате з’явилися участі в півфіналах і фіналах, які все з тією ж завзятістю божевільного дарують суперникам.