Найвідкритіший і найвеселіший з футболістів «Шахтаря» вважає хорватів і сербів єдиним народом, захоплюється Андрієм Шевченком, тримає домашніх собак і боїться давати на Батьківщині інтерв\’ю.
– Даріо, на Балканах про футболістів кажуть, що вони вміють кермувати автівками, проте не в змозі собі зробити навіть яєчні зранку!
– По-перше, з приводу машин я взагалі не люблю говорити, це особисто моє, мені на цю тему з іншими не цікаво. А щодо їжі, ну я, блін, справді не займаюся куховарством. Що поганого в тому, що мені до вподоби, коли мені матуся готує, чи коли моя дівчина? Ми разом залишаємося задоволеними. Проте яйця, напевно, кожен футболіст підсмажить чи зварить, розуму надтого не потрібно. Я можу навіть сосиски приготувати, можу м\’ясо швиденько зробити, з картоплею навіть, це легко, я це вмію робити. Проте і на машинах ганяю. Точніше, ганяв. Коли молодий був, недосвідчений, то літав, тепер став спокійнішим, неквапливо нині пересуваюся, помірковано.
– А вдягатися тебе хто вчив?
– У нас в родині татусь був воротарем, і брат мій теж на воротях стояв. Однак так сталося, що батько невисокий, а брат височезний. І вони абсолютно по-різному вдягалися. Я вирішив, що стану гравцем польовим, і буду від них в усьому відрізнятися. Тому у мене простий стиль кежуал. У мене залежить від настрою, коли хочу швидко прокинутися, прийняти душ, поспішаю, то можу і спортивний костюм накинути.
Якщо якийсь обід у мене, коли їду кудись, то вбираюся в джинси та анцуг. Піджак у мене класичний, я його частіше вдягаю, коли десь буваю з командою, ніж коли так приватно. А взагалі, коли ми з “Шахтарем”, то зазвичай у костюмах, і мені все більше кортить побути у костюмі, тому що ми в костюмі, коли виграєм чемпіонат, кубок країни, чи кубок УЄФА.
– У тебе “Шахтар” – твій найближчий друг?
– То я вже казав, що не від того, аби приховувати своє особисте від загалу, проте скажу що в мене мати, тато, два брати, вони завжди зі мною, це для мене найголовніше, і вони і є моїми найближчими друзями. Якщо там якийсь клопіт, то завжди я розмовляю з батьками, адже це головне – гарна і міцна родина. Хай їм Бог дасть здоров\’я. Ну і моя дівчина теж.
– Як звати її?
– Ну я не стану на це відповідати, навіщо? Вона не ревнива, не в цьому річ… Просто я спілкуюся з журналістами, тому що я футболіст, мені це потрібно, це частина роботи. А моє приватне життя під ці умови не підходить. Я капітан команди, якщо мені хтось телефонує з хлопців по допомогу, то я завжди поруч. Ось з ними їхнє життя я можу обговорити, проте на суд громадськості виносити не стану.
– Ти мав конфлікти з медіа, що ти такий обережний?
– Ні, в Україні такого не траплялося ніколи. Річ у тім, що в Хорватії є така фішка, що коли даєш інтерв\’ю, то вони щось обов\’язково змінюють, і роблять із тебе людину часом погану, чи в поганому світлі тебе як футболіста виставляють, а всі люди це потім читають і слухають… А в нас же маленька країна! Дуже велика різниця у менталітеті в Україні та в Хорватії, тому я вкрай обережно спілкуюся з пресою в Хорватії. Звідси і звички! Хоча тут нормально, ніколи у мене не було проблем х пресою, я завжди був втішений тим, що пишуть, чи як показують, сподіваюся, і ви теж.
– Де ти відпочиваєш?
– Останні два роки катався на лижах в Австрії та Італії, цього року лечу в теплі країни. Ми з дівчиною зазвичай не розголошуємо наших планів та не відкриваємо наші місця. Ми на пляжі у моря – ось і все! Хоча лижи я любю, я вже років з 5 катаюся, вже професійно стою.
– Може і на сноуборді?
– Сноуборд не для мене, це занадто складно, занадто молодіжно і занадто екстремально. А екстрим не для мене, у мене взагалі часу мало вільного, хочеться побути з родиною, з татом і з мамою, з братом, з дівчиною, з друзями зрештою, і часу на такі дурниці не залишається. Для моєї роботи це небезпечно, займатися екстремальними видами спорту!
– А на читання знаходиш час?
– Я дуже мало читаю, книжки 3-4 не більше за останні роки прочитав. Останнім був “Джеймс Бонд”, зараз ось нового купив, проте поки не відкривав ще… І знаєш, я коли починаю читати, огидним таким стаю, переймаюся, замикаюся, мені потрібно бути спокійним, коли я читаю, там у літаку, скажімо, коли кудись далеко вирушаємо… Я і без того занадто багато часу втрачаю через дурниці. У мене характер такий, невгамовний.
Я, приміром, зранку прокидаюся і не можу залишитися просто вдома. Мені конче потрібно кудись поїхати, наприклад в “Донбас-палас”, це нормально, щодня якісь справи. Рідко, коли у мене немає завдань, чи коли ігор забагато поспіль, то я можу повисіти вдома, перепочити, гарненько відіспатися.
– Ти заробляєш великі гроші?
– Ти маєш розуміти, що таке питання, яке ти ставиш, не зовсім комфортне. Слава Богові, у мене є зарплатня і нормальні умови, так, я заробляю великі гроші, в цьому моя робота. Проте у вас в Україні є багато людей, в яких немає грошей. І мені не хочеться, аби по телебаченню показали, що ось який, у нього все є, і машина, і фінанси. Я просто футболіст, мені важливіше буди взірцем для молодих гравців, прикладом того, як треба грати, як ставитися до журналістів, як поводитися на полі, як бути культурним, і я намагаюся так чинити. А про машину чи годинники, я такі питання не сприймаю. Напевно, це наш хорватський менталітет.
– Це через війну та бідність?
– Ну так ми ставимося до речей. Якби я у Хорватії теревенив по телебаченню про те, що ось у мене все є, ось авто, ось гроші, ось золотий годинник, магазин, ресторан, то люди би мене не любили. Люди ревниві. Хорватія мене цьому навчила.
– Проте у тебе справді був у Києві ресторан “Спорт-крепс”
– Так, ми з гравцем тоді “Арсеналу” Івіцей Піричем відкривали кафе, проте я їм геть не займався, просто тоді гроші вклав, це як хобі було. Ось і не пішло, продали. Хоча, якби не став футболістом, то міг би з мене запросто бармен вийти! Оце би я розвернувся, тільки не тут, а вдома, у Хорватії. Ми би з друзями тоді б зробили бізнес. Втім, я би у своєму житті ніколи не хотів нічого міняти, все що відбулося, я за все вдячний. Гарних подій я би не міняв, це зрозуміло, проте і поганих не став би міняти, вони вчать тому, що в тобі не так, як ти сам маєш змінитися. Я наробив багато помилок, як і будь-яка людина, і на цих помилках багато чому навчився. Це була школа, а отже, я цих помилок не повторю.
– Значить, ти щасливий?
– Зачекай, ну бувають миті коли людина почуваються нещасною, правильно? Коли полаявся з кимсь, коли травми, чи коли щодня неприємності… Однак треба дивитися загалом, то на сьогодні я щасливий. Одначе, можу бути ще щасливішим, якщо у мене народиться син чи донька. Немає різниці. Коли за кілька років закінчу грати у футбол, то вже житиму як звичайна людина, прагнутиму, аби в родині були злагода і достаток.
– А у вас в країні як, доречі, зі злагодою та достатком?
– Я наразі не можу порівнювати гроші в Хорватії та гроші в Україні. Тому що у Хорватії є гроші в кожної людини, проте кожна людина у Хорватії винна, у кожного, у кожної родини в Хорватії є кредит, там інше життя, там по-іншому живеться, по-іншому сприймаються гроші, достаток… А в Україні є багато людей, котрі бідні, у них нічого немає, проте і вони нікому нічого не винні.
– У вас в Хорватії сплатили би за квитки на збірну по 200-1000 гривень, тобто у перерахунку по 20-90 еврів?
– У нас в Хорватії люблять свою збірну як ніде в світі. Те, що трапилося з вашою командою в Донецьку ви самі заслужили. Це була історична гра, а підтримка трибун була такою, наче цей матч нічого не вирішує.
Мав бути повний стадіон, і в цьому провина Федерації футболу. Адже гравці, я це бачив, виклалися на 100%, мені кожного з них шкода, вони заслужили на повний стадіон, на всіх 53000 глядачів, що могли заповнити наш клубний стадіон “Шахтар”. І тоді, я абсолютно впевнений, ви би без проблем обіграли Грецію. Проте зараз уже пізно про це говорити, ані ми, ані ви на світовий чемпіонат не пробилися. Нажаль.
А щодо квитків, то ми коли грали на Чемпіонаті Европи 2008-го року, то я пішов і про всяк випадок купив квитки на всі матчі аж до фіналу. І таки сходив на півфінал і фінал, адже ми вилетіли раніше. Так от квиток коштував на фінал мені 220 євро. От і порівнюйте, то фінал чемпіонату Европи, а це була в Донецьку лише відбірна гра. І мені шкода, що люди з Дніпропетровська, Львова, Запоріжжя не змогли потрапити на такий великий матч! Я навіть уявити не можу, щоб така ситуація трапилася в Хорватії! У нас на кожній, КОЖНІЙ грі в будь-якоу місті на будь-якому стадіоні лише аншлаг!
– Кого ти поважаєш у футбольному світі?
– Я нікого не боюся, однак багатьох поважаю, це правда! Мені не потрібні приклади гравців, аби наслідувати їхній шлях, чи вчитися чомусь, ні. Я сам собі вчитель! Я просто поважаю людей за їхню гру та за їхні вчинки! Я Андрія Шевченка поважав дуже сильно раніше, поки він не повернувся до України. Він викликав захоплення як футболіст, як видатний майстер. А тепер я його поважаю ще більше, уже як людину, як патріота, тому що він повернувся на Батьківщину, повернувся із таких клубів як “Челсі”, “Мілан”, повернувся у київське “Динамо”. І грати тут так, як він грає, це дуже велика і корисна справа, це приклад всім молодим футболістам України, це крок його особистий назустріч вашому футболу, підтримка своїх, ми в Хорватії такі речі дуже і дуже поважаємо. У нас таке цінять!
– Ти вважаєш рівень гри Шевченка настільки високим?
– Ну я дивлюся на нього, він же найдосвідченіший, найстарший в команді, а кращій за всіх решту. І за збірну те саме. Він дає приклад того, як можна і треба брати на себе відповідальність. Ми спілкувалися з ним всього кілька разів, проте тепер уже як приятелі! Мені приємно грати проти нього, приємно, що він повернувся в Україну в наш чемпіонат, де граю я.
– Зачекай, а ти же теж можеш досягти такого, хіба ні?
– У мене теж немає даху, тобто немає верхньої планки, я впевнений, що людина може досягнути всього, геть всього, якщо поставити таку мету. У мене завжди вся родина працювала, коли я був маленький, однак вони не дали мені відчути такого, що у мене чогось немає, хоча ситуація теж була важкою, ми брали кредити, батьки часом шукали роботу на місяць, аби заробити 100 там, чи 150 кунів… А тепер я отримую в сотні, в тисячі разів більше, я цього досяг, і це здається неймовірним. Проте у мене тепер є і інші цілі в житті, я хочу доньку чи сина, хочу теж його виховувати так, як мене виховала моя родина, я не буду йому давати в руки все, а прагнутиму, аби він сам розумів, що треба вміти заробляти, пробиватися в житті.
– Він житиме в Хорватії?
– Ну найпевніше так, проте зараз у мене все пов\’язано з Донецьком, тож можливо житимете і тут… Можливо це комусь буде смішно, проте я більше за всі міста в світі люблю Донецьк. Так, він не красивий, проте і непоганий. В ньому щось справді є, я тут 6 років і 3-4 місяці, і я тут як ніде відчуваю себе як удома, я би його не проміняв на жодне інше місто.
– Ти хочеш сказати, що тобі тут краще навіть ніж удома?
– У Донецьку я такого не відчуваю, проте в Хорватії я знаходжуся весь час під пресом, відчуваю страшений тиск. Часом мене рятує лише мій агент, Егош Тимат, він мені допомогає у футболі та житті з 14 років, я йому цілковито довіряю. Я не можу спокійно відпочити у Хорватії, відчути атмосферу дому, затишок, мене весь час атакують, критикують, захоплюються, рахують мої гроші…
Я весь час тікаю з країни, або сюди в Україну, або з дівчиною на курорт. Може це тому, що я ніколи не відмовляю нікому, в нормальних умовах, завжди намагаюся в усе вникнути, відповісти. Проте і ставлення у нас до зірок таке неоднозначне, є багато заздрощів, тут в Україні ви навіть не уявляєте, що це таке. У вас сприймають все так, як є, як дане: у мене немає нічого, у тієї людини є все, окей. Так влаштований світ, треба робити, працювати, і все буде. У Хорватії це викликає часто агресію…. Хоча у вас агресія буває з іншого приводу, через п\’янку, а у нас люди не вживають важких напоїв, вино воно веселить, від нього піднімається настрій! А у вас п\’ють і смурніють.
У нас футболісти після ігор можуть дозволити собі випити 2-3 келихи вина, якби всі ваші гравці так робили, то вони наступного дня на тренування не могли би вийти, адже українці не вміють зупинятися. У мене бували випадки в Хорватії, коли я відчуваю себе п\’яним трохи більше, ніж потрібно. І нічого, все гаразд, тому що всі знають, що кожен має почуття міри.
– А у Сербії хіба не так? У вас велика ріжниця в поглядах з сусіднім народом?
– Немає ніякої різниці, ії вигадали політики! Я хорват, проте люблю Сербію, там такі саме люди як і ми, говорять на майже такій саме мові, чого їх не любити?
– А мені Мілош Нінкович казав, що ваші народи ніколи не будуть більше разом, томі що не зможуть забути того, що зробила війна.
– Ну у Мілоша може бути своя думка, проте ми раніше всі жили в одній країні Югославія, не було проблем, всі були щасливі, у нас не було окремих менталітетів, всі думали однаково, ніхто не питав, якої ти віри чи національності… Ця війна не зробила нічого доброго, це правда, проте треба не тримати в голові хибні речі, треба прагнути до доброго та хорошого. У нас буває, коли вип.\’ють, то починають велику політику, бла-бла-бла, важко відразу забути все, що було, проте це треба робити, треба бути позитивно налаштованими.
– У тебе пристрасть до собак, чи не так?
У мене справді дві собаки в Хорватії, я так хочу їх сюди привезти, мені дівчина моя не дає, забороняє, каже що мало що з ними буде, це ж Золотий Ретривер и Кокер-спаніель. Я знаєте, мрію про подвійне громадянство, якби таке було, то ми би давно з дівчиною завели другі українські паспорти, можливо і собак навіть оформили, вписали би в документи! Жартую!
Источник: champion.com.ua