Цього футболіста донецького “Шахтаря” уже сміливо можна називати універсалом. Провівши перші п`ять років на позиції нападника і досягши значних успіхів у цьому амплуа – на рахунку Андрія Воробея 67 м`ячів у 142 матчах, за тренерським задумом італійського фахівця Невіо Скали Андрій перейшов на правий фланг півоборони. А в “Шахтарі” Бернда Шустера 25-річний футболіст навіть виходив на поле в амплуа лівого хавбека. В результаті Андрій втратив у результативності, проте додав у підіграванні: у цьому сезоні він забив три м`ячі, натомість віддав одразу вісім голевих передач. І з одинадцятьма очками за системою “гол+пас” ділить друге місце у команді з Агаховою та Брандау, поступаючись лише Вукичу, в якого п`ятнадцять пунктів. Утім, на якій би позиції не грав Андрій, він завжди намагався принести максимальну користь рідній команді і радувати її прихильників. Саме заради останніх, зрештою, Андрій Воробей погодився поспілкуватися.
– Кого із футболістів минулого можеш назвати кумиром дитинства?
– Я не можу виокремити певного гравця, у дитинстві мені подобалося дивитися матчі київського “Динамо”, у складі якого тоді ще виступав Олег Блохін.
– Цікавість до киян, напевно, вже зникла…
– Звичайно, це вже у минулому, адже “Динамо” – одвічний суперник “Шахтаря”.
– Чи пам’ятаєш свій дебют в основному складі “Шахтаря”?
– Так, чудово пам’ятаю. Ми грали в Івано-Франківську із “Прикарпаттям” і виграли з рахунком 2:0. Тоді я вийшов на заміну, на останні 15-17 хвилин.
– У складі “Шахтаря” ти тричі поспіль завойовував “срібло” у чемпіонаті України. Чого не вистачало гірникам для того, щоб переграти “Динамо” в той час?
– Думаю, причина в тому, що ми невдало проводили очні зустрічі із чемпіонами. Лише останнім часом донеччани на рівних грають із киянами.
– Торік “Шахтар” нарешті став чемпіоном України. Що ти відчував, коли отримував золоту медаль чемпіонату?
– Це був мій перший трофей, дуже важливий для мене. Природно, я був щасливий. Мене переповнювали почуття й емоції, які неможливо описати.
– Ти дебютував у “Шахтарі” 1997 року, а три роки по тому вже був названий найкращим футболістом України. У чому секрет настільки стрімкого успіху?
– Я наполегливо працював на тренуваннях, аби завоювати місце в “основі” команди, і це принесло свої плоди. Тим більше, тоді оборонці нічого не знали про молодого форварда, недооцінювали мене. Саме це і допомогло мені стати найкращим в Україні.
– А що для тебе найзначиміше – чемпіонство в Україні чи звання найкращого футболіста?
– Я не можу виокремити щось одне. Чемпіонство ми завоювали разом із командою, а титул найкращого гравця – моє особисте досягнення.
– Як вважаєш, чи здатні українські команди досягти високих результатів, залучаючи до роботи іноземних тренерів, чи це неправильна політика?
– Якщо немає результату, то потрібно щось змінювати, наприклад, того ж тренера. І часом із закордонним наставником команда виступає ліпше. Згадаймо, коли ми знову стали другими у сезоні-2000/2001, і президент “Шахтаря” запросив Невіо Скалу. Як результат, ми нарешті стали чемпіонами.
– “Шахтар” стабільно займає перший-другий рядок у чемпіонаті України, проте в єврокубках виступає жахливо. З чим це пов’язано?
– В єврокубках ми граємо із суперниками вищого рівня. На жаль, часом припускаємося дитячих помилок. Якщо у вітчизняному чемпіонаті це сходить з рук, то в Європі нас карають за подібні промахи. По грі ми були сильнішими за бухарестське “Динамо” і, певно, московський “Локомотив”, але це футбол. Команда рівня “Шахтаря” не має права на такі помилки, і ми намагатимемося не припускатися їх у майбутньому.
– Чи відчуваєш частку вини за свою гру, коли “Шахтар” програє?
– Поступається вся команда, і кожен футболіст тією чи іншою мірою винен у поразці.
– Сильно засмучуєшся?
– Завжди погано засинаю після такого матчу, але потім намагаюся забути про це, як радить нам тренер. Шустер говорить, що втраченого не повернеш, не можна зациклюватися на минулих невдачах, потрібно дивитися лише вперед.
– Тягар відповідальності відчуваєш?
– Звичайно, відчувається тиск з боку вболівальників, спортивної преси. Якби донецька преса так само підтримувала “Шахтар”, як київська підтримує “Динамо”, грати було б легше. Хоча, в цілому, журналісти мають бути, перш за все, об’єктивними.
– Розкажи, будь ласка, про розпорядок дня футболіста.
– Зазвичай, у нас одне або два тренування на день. Коли ми тренуємося вранці і ввечері, то увесь день доводиться бути на базі.
– З ким із партнерів маєш найбільш дружні стосунки?
– Мені важко виокремити когось одного. У нас дружний колектив, я однаково спілкуюся практично з кожним: із Толею Тимощуком, Геною Зубовим, Мішею Старостяком, іншими хлопцями. “Мовна” проблема є з іноземцями, але і з ними ми завжди можемо перекинутися парою фраз.
– Чи легко бути відомим у рідному місті?
– І легко, і важко водночас. Популярність – палка про два кінці. Одні тебе люблять і поважають, інші заздрять і поширюють чутки. Проте я зовсім не шкодую про те, що став досить відомим у Донецьку.
– Читаєш спортивну пресу?
– Зазвичай на тренування нам приносять свіжу підборку із Інтернета і спортивних газет. Особисто я рідко читаю різні статті.
– Що в житті для тебе найважливіше?
– Для мене все важливе: футбол, здоров’я, батьки. Я не можу щось виділити.
– Як ти проводиш вільний час? Маєш певне захоплення?
– У принципі, я нічим особливо не захоплююся. Хоча… Футбол можна вважати моєю роботою і хобі водночас. Вільний час я проводжу в компанії друзів. Іноді можу переглянути вдома цікавий фільм. Також за нагоди намагаюся бувати на іграх КВК й інших подібних заходах. За натурою я людина весела і люблю посміятися.
– Що тобі подобається в житті, а що дратує?
– Часом дратує людська заздрість, а також нещирість. Мені подобається, щоб людина завжди говорила правду.
Источник: “Украинский футбол”