Цього молодого поляка у Львові знають дуже добре. Шанують і люблять його. Мацей Налєпа – оборонець воріт улюбленої футбольної команди галичан, другий воротар збірної Польщі. А ще – щира, доброзичлива, завжди усміхнена людина. За виняткову самовідданість на полі (про це свідчать і кілька шрамів на його голові) вболівальники “Карпат” ладні носити Мацека на руках. І пробачають “необов’язкові” голи, які часом влітають у “брамку” зелено-білих з його вини.
Ще одна прикметна риса вихідця із Жешува: з львів’янами він спілкується українською. Нею поляк послуговувався і з нами, незважаючи на пропозицію відповідати на запитання “Високого Замку” рідною мовою…
– Мацеку, з боку видається, що ти не вмієш сумувати…
– Така вже моя натура – завжди намагаюся бути з усіма в хороших стосунках. З добрим настроєм, коли ти відвертий, і жити легше. Замкнутій людині, навпаки, тяжко. Гадаю, їй треба перебороти себе, не тримати тягар у душі, поділитися своїм болем з іншими – тоді й проблеми вирішуватимуться швидше.
– Від кого успадкував такий оптимізм?
– Напевно, від батька. Як колишній футболіст, він добре знає світ спорту і розуміє психологію спортсмена. Коли тебе спіткали якісь невдачі, замість того, щоб виливати гнів на когось, краще подумати, чому так сталося, зробити висновки. Я так і чиню.
– За гороскопом ти – Овен. Людей, народжених під цим знаком, одні називають непоступливими, інші – наполегливими…
– Не сказав би, що є впертюхом. Ні дружина, ні мама, ні тато цього за мною не помічають. Але те, що ставлю перед собою мету і йду до неї – це правда. У певні періоди я не знав, до чого прикласти руки. Врешті-решт зробив серйозну ставку на футбол, відтоді моє життя змінилося. Помічаю, що з кожним роком іду по висхідній.
– Чи пам’ятаєш, як тобі вперше дісталося по м’якому місцю за “футбольні” збитки?
– Кілька розбитих вікон направду було. Однак за ремінь ніхто не брався. Щоправда, мама була дуже незадоволена і кожного разу лякала мене: чекай-но, приїде батько, побачиш, що тобі буде! А коли тато з’являвся на порозі, дорікала вже йому: “Ти купив малому м’яча, навчив його того футболу, тож іди тепер до магазину по скло!”. Тільки й усього…
– Побутує думка, що футболісти – надто закомплексовані люди, що, окрім м’яча, нічого не знають…
– Футбольна команда – це одна родина. Треба вміти жити в цій сім’ї, адже проводимо разом дуже багато часу. На рік припадає по три-чотири закордонних збори, потім починається виснажливий сезон, дворазові тренування, заїзди перед грою. Окрім фізичного, це ще й велике психологічне навантаження. Тож коли випадає вільна хвилина, намагаюся провести її в домашньому колі. Трохи більше як півроку тому у мене народився син, і я при першій же нагоді їду у Польщу до нього й дружини. А коли ще не було нашого Еміліана, час проводив у товаристві друзів – Сергія Мізіна, Василя Шведа, Ігоря Лучкевича. Разом їздили на рибалку, на базу відпочинку під Львовом, де можна було попаритися в сауні, покататися на конях, зіграти у великий теніс…
– А чи вміє воротар львівських “Карпат”, скажімо, полагодити кран у ванній?..
– Звичайно. Свого часу я вчився в автошколі, потім у технікумі освоював фах електромеханіка. Тож якщо йдеться про якийсь дрібний ремонт в хаті – жодних питань. Можу вважати себе ґаздою!
– Українську мову опанувати було тяжко?
– За два з половиною роки перебування у Львові її я засвоїв краще, ніж російську за п’ять років штудіювання у школі. Не останню роль у цьому зіграло і моє особисте бажання. Хотілося краще розуміти львів’ян, друзів по команді. Тож дуже було приємно, коли удостоївся за це подяки під час недавньої зустрічі з фанами на нашому стадіоні…
– Що ще тобі приносить у Львові задоволення?
– Львів – дуже гарне, просто фантастичне місто! Старі кам’яниці в ньому нагадують мені Краків. Якщо його ще добре відреставрувати – буде просто супер!
У Львові живе багато моїх співвітчизників. Завжди із якимось сентиментом заходжу до костьолу в центрі міста. Буваю тут кожної неділі, а по можливості, і частіше. Молюся, щоб все гаразд було в моїй сім’ї, у нашій команді…
– Після вильоту “Карпат” у першу лігу багато твоїх друзів покинули команду і знайшли собі місце “під сонцем”. Що спонукало тебе залишитися у Львові?
– До зими я пов’язаний з “Карпатами” контрактом, так що не міг все кинути. До того ж у мене склалися добрі стосунки з почесним президентом Петром Димінським. Він взяв мене у цю команду, допоміг становленню. Ми домовилися, що я підпишу нову угоду, якщо надійде запрошення з якоїсь доброї команди…
Та найголовніше для мене – щоби львівські “Карпати” повернулися у “вишку” (тоді, можливо, я залишився б тут). Львів без вищої ліги – це жах! І досі з великою приємністю згадую, коли на наші ігри приходив повний стадіон. Не можу забути оплесків глядачів, коли ми на рівних боролися з київським “Динамо”, “Шахтарем”. Нам дякували навіть тоді, коли поступалися цим ґрандам.
– За що цінуєш своїх друзів?
– Коли перший раз приїхав у львівську команду, було дуже тяжко – від невідомості. Знаєте, у Польщі різне говорили про Україну. І дуже мені було приємно, я був просто шокований тим, як мене тут прийняли. Роман Толочко, Володимир Вільчинський, Василь Леськів, Володимир Різник та інші старші футболісти підтримали. Казали: “Мацею, дзвони, якщо чогось не будеш знати. Приїдемо за тобою, допоможемо, чим треба!”. Я не знав мови, не знав куди їхати на тренування – мені у всьому допомогли. Дуже вдячний за це. У нас кажуть: “Przyjacieіlуw poznajemy w biedzje”. Допомагали згодом Сергій Мізін, Вітя Бровченко. Я, у свою чергу, чим тільки можу, стараюся допомогти їм. Виходжу з того, що з людьми завжди треба жити по-людськи.
– Щоб стати твоїм товаришем-другом, якою людина має бути і не бути?
– Треба, щоб, у першу чергу, вона була щирою. Щоб постійно говорила правду, не зважаючи на жодні нюанси. Я, наприклад, в міру можливостей стараюся допомагати багатьом, навіть тим, з ким познайомився тільки що. Бо вірю їм на слово. Є такі, що зловживають цим довір’ям. Але це вже, як мовиться, справа їхнього сумління, на що використають мої гроші – на хліб чи на вино.
– Що змінилося в твоєму характері після народження сина?
– Раніше я почувався безтурботно: є гроші, то є, нема – то нема. Великих проблем з цього не робив. Часто тратився на нові моделі мобільних телефонів, інші дорогі речі. Зараз же все змінилося. На першому місці – Еміліан, треба думати і про дружину. А всі мої особисті блага відійшли на задній план…
– Чим полонила серце футболіста твоя половинка?
– З Анею я знайомий від тринадцяти років. Вона жила поблизу мого дому, отож не зустрітися ми не могли. У нас була дружна компанія – я, Аня, мій брат, сестра, подружка, товариш. Анєчка закохалася в мене, а я – в неї. Були тоді майже дітьми, але щось між нами вже “заіскрилося”.
Аня – дуже симпатична, душевна людина, чутлива як до зла, так і добра. Завдяки своїй вроді працювала моделькою. Незважаючи на престижну роботу, завжди була і залишається простою. У неї в голові нема такого, як ото в деяких її ровесниць. Це зіграло вирішальну роль у моєму виборі.
– Мацеку, у свої 24 ти вже знаєш рецепт життєвого успіху, щастя? В чому полягає головне правило, якого дотримуєшся повсякчас?
– Напевно, мені дуже допомогла та обставина, що почав грати у футбол. Виступаючи за різні команди, роз’їжджаючи по різних містах, зустрічався з різними людьми, був у різних перипетіях. Траплялося добре і погане. Життя мене навчило думати. Я припускався багатьох помилок, але завжди аналізував їх і знаходив правильні рішення. Я дивлюся і йду вперед. Вірю у Всевишнього і думаю, що без Нього в житті нічого доброго не відбувається. Жити в злагоді з Богом і людьми – мій життєвий принцип.
Іван ФАРІОН
Источник: “Високий замок”