Кажуть, критерієм правильності життєвого вибору є час. Якщо витримуєш його випробування, отже, із завданням ти впорався; ні – вибачай, мабуть, не пощастило… Гадаю, знайдеться небагато сміливців, які не погодилися б з тим, що термін у півсторіччя непоказовий для людини. Показовий – ще й як! Саме стільки (ба, навіть більше!) часу віддав народній грі наш нинішній ювіляр – Анатолій Сучков. Усі найтепліші і найщиріші слова ми адресуємо вам, Анатолію Андрійовичу. Пам’ятайте, що 70 – це не 170! Тому простору для польоту достатньо!
– Анатолію Андрійовичу, значна частина футбольної громадськості України (та й не тільки) знає вас як володаря першої найвищої нагороди київського “Динамо” у союзному чемпіонаті 1961 року. Розкажіть, що було до цього, з чого починався ваш шлях у народній грі?
– У принципі, старт у мене був доволі традиційним. Починав із виступів на юнацькому рівні, до 1953 року – вже більш-менш професіонально – захищав кольори запорізького “Металурга”. Далі була служба в армії і паралельна гра у футбол – грав у Севастополі до 1958 року. Наступний етап – московський “Спартак” і один сезон, проведений за москвичів. Після цього мене запросили до київського “Динамо”. 1960-го завоювали срібні нагороди чемпіонату, а 1961-го стали його переможцями. М’яко кажучи, це був фурор: українська команда здобуває “золото”, залишивши десь позаду російських колег! Неймовірно – але факт! Саме цей епізод зі своєї кар’єри вважаю найяскравішим і найзначимішим… Запам’яталися, звісно, і товариські матчі із закордонними командами – Ліги чемпіонів тоді не було, тому зустрічалися з іноземними партнерами саме у контрольних поєдинках.
Наступним життєвим етапом була тренерська робота. Очолював харківський “Металіст” і чернівецьку “Буковину”. А 1984 року мене запросили до Києва займатися селекційною діяльністю. Власне, роблю це й сьогодні, працюючи у селекційному відділі київського “Динамо”.
– Природно, повсякчас уболіваєте за киян?..
– Звичайно. Інших варіантів у мене просто не могло бути. Більше того, у перемогах киян я зацікавлений – якість їхньої гри є своєрідним мірилом ефективності моєї роботи. Сьогоднішній матч (розмова відбулася у середу, Анатолій Андрійович говорить про поєдинок Ліги чемпіонів проти мадридського “Реала”. – Прим. авт.) у цьому плані дуже показовий. Перемога або хоча б нічия дають нам надію, поразка ж фактично все перекреслює…
– Гадаю, паралельно спостерігаєте і за виступами нашої збірної?
– Звичайно. І тут не приховаєш: труднощі з національною командою у нас є. Розпад Радянського Союзу автоматично порушив структуру підготовки кадрів. Багато досвідчених фахівців і гравців залишили Україну. Що там казати: сьогодні у збірній маємо мало кваліфікованих виконавців, однак зрушення є. Поступово ми виходимо з так званого застою. Нині маємо доволі непогані юнацьку і молодіжну команди. Наполегливо у цьому напрямку працює Григорій Михайлович Суркіс. І у Києві, і в Донецьку створено оптимальні умови для підготовки молодих футболістів, за якими ми постійно спостерігаємо і, ймовірно, вже у найближчому майбутньому прилучатимемо їх до збірної.
– Не вважаєте, що легіонери в українському чемпіонаті є своєрідним “стопером” для нашої молоді?
– Зрозуміло, що кількість іноземців у команді має бути чітко визначеною. Більше того, поступово її потрібно зменшувати. Але зробити це різко, одразу фактично неможливо. Легіонери в чемпіонаті – явище природне, що практикується не лише у нашій країні, а й за кордоном. Саме вони привертають до себе особливу увагу вболівальників (перш за все, це стосується провідних європейських клубів). До того ж, гадаю, приплив футболістів з різних країн, з різним менталітетом – це новий, не знаний досі виток у грі команди. “Реал”, “Барселона”, “Мілан” на своєму ж прикладі це доводять.
Тому іноземні виконавці грають у “Динамо”, є вони й у “Шахтаря”. На сьогодні це оптимальний варіант. Неможливо одразу встановити цифру, наприклад, п’ять. Що ж тоді робити з ще п’ятьма чи сімома легіонерами, яких запросив клуб?
Щодо перспективної української молоді, то вона є. Милевський, Алієв, Яценко вже виступали в основному складі “Динамо”. А друга команда киян, за яку вони грають, нині лідирує в першій лізі. Так що юнь у нас на першому місці. Однак хлопці мусять доводити свою корисність продемонстрованою грою (у другій команді чи де б там не було). Лише у такому випадку вони зможуть розраховувати на місце в “основі” “Динамо” чи збірної.
– І останнє запитання, Анатолію Андрійовичу, стосуватиметься зміни тренера.
– Це цілком природний процес. Якщо команда не досягає результату – треба щось змінювати. Сподіватимемося, що призначення Йожефа Сабо було справедливим рішенням – принаймні поки що всі передумови для цього є.
Ірина ХОЛОД
Источник: “Украинский футбол”