Усьому свій час – банальна, але правдива істина. Очевидно, настав “зоряний” час і для марокканського легіонера київського “Динамо” Бадра Каддурі. Місце в “основі” команди у лігочемпіонських поєдинках – тому яскраве підтвердження. А надійна гра Бадра – беззаперечний факт. Так у чому ж секрет його успіху? Які якості дали змогу шульзі, якого перевчили писати правою рукою, але не змогли заборонити надійно грати лівою ногою, витіснити з “основи” доволі досвідченого партнера і зайняти його місце? Саме про це і багато чого іншого Бадр охоче погодився розповісти читачам “Українського футболу”, виявившись цікавим співрозмовником і по-дитячому правдиво заявивши, що мріє, аби всі люди на світі жили мирно і були щасливими.
СТАРТ
– Скільки себе пам’ятаю, грав у футбол. Дивився, як роблять це дорослі – хотілося спробувати й собі. Вісім років життя віддав дитячій футбольний школі при команді “ВАК” (Касабланка, Марокко). Перший наставник – хороший у минулому футболіст – виграв зі збірною перший Кубок Африки. А, здається, 1976-го (чи 1972-й) він був найкращим бомбардиром національної команди.
КОНФЛІКТ ІЗ ТРЕНЕРОМ
– Виступав за юнацькі та молодіжні збірні своєї країни. А у 19-річному віці вперше отримав виклик до основної команди країни. Я тоді був наймолодшим, а поряд – досвідчені виконавці: Хаджи, Шипу, Найвез. Щасливий, що мав змогу грати разом із футболістами такого рівня. Далі був Кубок Африки.
…А приблизно два роки тому у мене трапився конфлікт з тренером “націоналки”. Відгомін тієї суперечки дає знати про себе ще й сьогодні. Судіть самі: на надзвичайно важливий передостанній матч збірної я отримав виклик. Досить непогано відіграв матч – усі це визнали. А ось на останню зустріч моєї “націоналки” (що була, м’яко кажучи, не архіважливою) тренер мене не запросив, причому ніяк це не мотивуючи. Узагалі, зазначу, що головна і найбільша проблема керманича марокканської збірної – невміння спілкуватися з людьми. Так, свого часу він був класним футболістом, найкращим воротарем збірної, грав у фіналі Кубка (правда, тоді наша збірна поступилася). Усе це я розумію, визнаю і ціную. Не маю нічого проти й того, щоб він тренував збірну… Але я також хочу грати – не для тренера, а для своєї країни, що вважаю якнайбільшою честю. Однак поки ж у збірній працюватиме нинішній наставник, проблем мені уникнути навряд чи вдасться…
“ВАК” “ДИНАМО”
– У дев’ятнадцятирічному віці, паралельно з викликом до збірної, я розпочав свої виступи в основному складі “ВАКу”, за який загалом провів півтора сезону. У команді в нас працював тренер з України Юрій Себастян, який контактував з рядом наставників із Україні, зокрема з Лобановським. Отже, кияни відправили до Марокко селекціонера, той переглянув мене, очевидно, залишився задоволений побаченим, і клуб офіційно запросив мене захищати його кольори.
Чи просто було прийняти рішення їхати до України? Звісно, ні. Адже я знав цю країну лише за “Динамо”, Лобановським, Шевченком і Ребровим – це з одного боку, з іншого ж – було приємно приїхати до вас, бо ніхто з марокканських футболістів не грав тут. До того ж, “Динамо” – добротна команда, котра щороку виступає в Лізі чемпіонів і в якій зібрані справді хороші виконавці.
ПРОГРЕС
– Найголовніше для мене – постійно грати. Якщо маєш змогу це робити – добре, ні – не дуже… А будь-який прогрес є наслідком постійних виступів в основі, що дають тобі неоціненний досвід, якого неможливо набути лише на тренуваннях. Так, ти вже автоматично, машинально, навіть підсвідомо знаєш, що робити, як бити, куди віддавати передачу. Навіть найінтенсивніші тренування цього не забезпечать, яким би величезним не було бажання.
Зараз можу взаємодіяти на полі з будь-яким виконавцем. Головне, аби ти і кожен футболіст був корисним для команди. Саме індивідуальна майстерність і є так званим козирем динамівців, що вирізняє їх з-поміж низки інших команд і робить сильними.
Якщо говорити про “плюси” і “мінуси” кожного конкретно взятого футболіста, обов’язково потрібно згадати про нюанси, які в будь-якому випадку впливають на гравця. Це може бути погода, атмосферний тиск і ще бозна-що. Хвилювання також нерідко впливають на гравців. Футболіст виходить на поле і просто нічого не може вдіяти з собою і переживає нервовий стрес перед кожним прийомом м’яча, витрачає зайву увагу на елементарні речі. З часом це минає, однак іноді (причому зовсім несподівано) може дати про себе знати. Тому треба вчитися робити так, аби нерви якомога менше вносили негатив у твою гру.
Кожен футболіст має бути добре підготовлений фізично і технічно, однак у різних складах гравець діє по-різному. Тобто його корисність команді може бути меншою чи більшою. Це вже має визначити тренер і обрати найоптимальніший для кожного варіант.
НАСТАВНИК
– Зміна тренера неодмінно призводить до появи тактичних новацій. Але школа київського “Динамо” залишається завжди – це вже традиція. І зміна наставника – лише на користь команді. У Йожефа Сабо своя система ведення тренувань. Полягає вона у поблажливішому ставленні до гравців. Тобто, якщо футболіст втомлений, то працює він менше. І це правильно. Спортсмена можна порівняти з повітряною кулькою: якщо її надувати до безкінечності – вона лусне. Те ж саме і з футболістом: якщо його перевантажувати – він зламається. Користі від цього аж ніякої. Тому якщо ти відчуваєш, що втомлений, викладайся відсотків на сорок, шістдесят, коли ж все гаразд і кондиції дають змогу працювати “на повну” – будь ласка, ніхто не заперечуватиме.
Утім, усе залежить від рівня змагань. Приміром, у чемпіонаті ставка робиться на “фізику”, у Лізі чемпіонів – на роботу з м’ячем. Зараз же, коли динамівці задіяні фактично у трьох турнірах (чемпіонат, кубок і ліга), наставник будує тренування таким чином, аби футболісти залишались “свіжими”, а не йшли з поля, схожими на вичавлений лимон.
ЛІГА ЧЕМПІОНІВ
– У Лізі чемпіонів, як і в ряді інших турнірів, головне – набрати якомога більше очок. Коли ти потрапляєш до чвертьфіналу, тоді можеш говорити про успіх. Зараз же робити це було б безглуздо. Скажу так: шанси наразі однакові в усіх, адже регламент передбачає шість матчів – три вдома і три на виїзді. Ми завжди вдало стартуємо у Лізі, адже чемпіонат України розпочинається раніше, ніж у країнах команд-суперниць. Тому динамівці краще підготовлені фізично, мають достатньо ігрової практики, чого не скажеш про суперників. Так от: починаємо ми вдало, а от на фініші не складається… Хлопці втомлюються, а команди, що грають з нами у групі, мають ще достатньо сил, адже чемпіонати у них тільки розпочалися. Сподіваюся, нинішнього року ми зможемо змінити цю не надто хорошу для себе традицію.
Щодо “Реала” – маєте рацію. Я справді вперше вийшов на поле проти цієї команди (Бадр має на увазі гостьову зустріч з мадридцями. – Прим. авт.). Що тут можна сказати? Приємно і почесно грати з таким опонентом. Ми вийшли на поле з бажанням довести, що немає у світі виконавців чи клубів, яким не можна було б знайти протидію. Гадаю, вдалося це зробити. І хоча динамівці поступилися, шанси в команд були однаковими. Доцільніше ж скористатися з них змогли господарі.
ДРУЗІ
– На жаль, мої найкращі друзі залишились удома, в Марокко. Зрозуміло, що бачитися з ними ніякої можливості немає, тому доводиться обмежуватися спілкуванням по телефону. У “Динамо” підтримую нормальні стосунки абсолютно з усіма хлопцями. Тут усі рівні, немає “першосортних”, “другосортних” чи щось подібне. Узагалі ж, складається так, що найбільше спілкуюся з Жорою Пеєвим, Марисом Верпаковськисом, Єрком Леко, Гораном Гавранчичем, Флорином Чернатом, а також – не дивуйтеся – з Андрієм Несмачним, Сергієм Федоровим. Як на мене, національність не має аж ніякого значення. Впливовішим тут є сімейний статус. Одружені футболісти можуть дозволити собі набагато менше, з ними спілкуємося переважно по телефону. З холостяками ж зустрічаємося часто, вечеряємо, спілкуємося. Дуже важливо після насиченого тренування посміятися, розслабитися, частково забути про футбол, аби наступного дня вже з подвійною енергією стати до роботи.
СІМ‘Я
– Удома в мене залишилися батьки. У сім‘ї я один (тобто братів і сестер немає), тому мама з татом усю свою любов віддають єдиному синові, тобто – як ви вже зрозуміли – мені. Є також тітки і дядьки, з якими ми підтримуємо надзвичайно теплі стосунки. У моїй країні традиційним є часте спілкування з родичами – бачимось практично щодня.
Звісно, за мамою і татом дуже сумую. Цей сум поступово – з дня у день – перетворюється у щось велике і нездоланне, ліквідувати яке можливо лише побачивши батьків. Однак зробити це вдається не так уже й часто – вони приїжджають до мене два-три рази на рік. Ось і цього місяця планували завітати до Києва, однак їхній візит довелося відкласти – надто вже щільний у мене графік. Я просто не зможу приділити їм необхідної уваги. Дякувати Богові, на допомогу тут приходить телефон – спілкуємося практично щогодини (і під час нашої розмови Бадру телефонувала мама. – Прим. авт.).
Назагал мені дуже пощастило з батьками. Вони завжди і в усьому мене підтримували – не заперечували і щодо занять футболом (батько сам колись грав, а мама дуже позитивно ставиться до цього виду спорту). Правда, єдиною умовою моїх безперешкодних тренувань було хороше навчання у школі. У принципі, спочатку проблем із цим не було. Любив математику, фізику. А потім почалося: збори, тренування. Про подальше навчання у вищому закладі думав, та й зараз думаю. Але я вже геть усе забув! (Сміється). П‘ять років минуло, як закінчив школу. Та й часу, чесно кажучи, немає. Після тренувань хочеться відпочити, розслабитися, якось підняти настрій, адже саме від нього залежить твоя подальша налаштованість на роботу.
НОСТАЛЬГІЯ
– Акліматизуватися у Києві було непросто. Довелося вчити мову, а українська надто вже відрізняється від моєї рідної – арабської (окрім неї, Бадр володіє ще французькою та англійською. – Прим. авт.). Ще одна незручність – погода. Холодно у Києві. Утім, мені розповідали ще до приїзду сюди про особливості місцевого клімату, тому я чудово знав, на що йду (сміється). А якщо серйозно, то у холодну погоду є набагато більше шансів травмуватись, особливо, якщо футболіст звик до тепла.
Буває, трапляється вільна хвилина, на тебе нападає сум – тоді я плаваю. Це нагадує мені про дім і дитинство, коли ми з друзями від світанку до заходу сонця грали у футбол і купалися (море – в п‘яти хвилинах від дому). Весело тоді було… А плавання, фактично, це друга річ (після футболу), яку я можу робити. Більше нічого не вмію (сміється).
НА ОСОБИСТОМУ ФРОНТІ
– Ще з дитинства у мене була найзаповітніша мрія – стати футболістом, причому класним. На жаль, іноді шлях до реалізації бажань надто важкий і тернистий, часто доводиться жертвувати одним заради досягнення іншого. У принципі, так воно і виходить у мене з особистим життям. Звісно, я про нього думаю – про це неможливо не думати. Але поки, на жаль, часу справді не вистачає. До того ж, у житті я користуюся принципом: краще бути голодним, аніж їсти будь-що. Сім‘я – це дуже серйозно. Її обираєш раз і назавжди… Це не машина, яку можна продати і купити нову – тут усе набагато складніше й відповідальніше. Сім‘я має стати для тебе найміцнішою і найнадійнішою фортецею, в якій ти завжди зможеш сховатися від життєвих негараздів, знайти розуміння і підтримку.
Які дівчата подобаються? Головне, аби вона була красива, мала хороший характер; також ціную розум. В Україні дівчата дуже гарні – це безперечно. Якщо порівнювати із відповідною ситуацією в Марокко, то там їх просто набагато менше (маю на увазі осіб жіночої статі). Наприклад, якщо в Україні на одного чоловіка припадає дві жінки, то у мене вдома – на одну жінку аж троє чоловіків. По суті, це єдина відчутна відмінність.
Національність дружини? У принципі, для мене не так уже й важливо, ким вона буде – українкою чи марокканкою – це вже як Бог дасть. Правда, якщо одружуся з українською дівчиною, виникатимуть проблеми з кухнею – не дуже полюбляю українські страви. Віддаю перевагу марокканським, при приготуванні яких використовують багато найрізноманітніших приправ – це мені подобається.
УПОДОБАННЯ, ВІЛЬНИЙ ЧАС, МРІЇ
– Вільного часу у мене, як і в інших футболістів, дуже мало. Звершуємо вечірнє тренування о пів на восьму, далі – вечеряти і додому. Часто заїжджаємо з хлопцями кудись поїсти разом. Я практично завжди харчуюся в ресторанах – на жаль, немає кому для мене готувати… Важко назвати якусь одну страву, яка мені найдужче смакувала б. Полюбляю м‘ясо, рибу, тому і віддаю перевагу стравам із цих продуктів. Напої? П‘ю звичайну воду, а вдома часто роблю молочні коктейлі.
Преса? Люблю почитати – обираю для себе переважно французькі журнали. Дивлюсь телевізор. Дуже люблю музику, причому до вподоби різні напрямки. Це і арабські пісні, й американські, і російські та українські виконавці. Якісь конкретні прізвища чи групи назвати важко, бо часто трапляється так, що слухаю ту чи іншу пісню, не знаючи, хто її співає. Проте це аж ніяк не заважає мені розслабитися, тимчасово забуваючи про труднощі і турботи.
Стиль одягу – якнайрізноплановіший. Хоча домінує спортивний. По-перше, цього вимагає професія, а по-друге, досить зручно. Поза базою і стадіоном – джинси, светри, куртки. Причому покупки робити дуже люблю і намагаюсь не відмовляти собі у цьому задоволенні.
Машини? Мені подобається моє авто. До швидкої їзди ставлюся нормально, але надмірностей не визнаю.
Щодо прикмет. Неправильно, якщо футболіст вигадує собі якісь обставини, що начебто допомагають йому. Наприклад, не голиться перед матчем. Так, нехай упродовж певного періоду гравцеві справді щастить – аж ніяк не виключаю такого. Але колись смуга талану обов‘язково обірветься – а ти аж ніяк на це не чекатимеш (подумаєш – як же таке могло трапитися – я ж не голився?!). Тому краще не забивати собі голову різноманітними дурницями, аби потім не розплачуватись, до того ж, досить часто, надто вже високою ціною… Не подумайте, що до когорти “вигадок” я зараховую і накладання футболістом хресного знамення – ні. Ставлюся до цього позитивно.
І про мрії. Спочатку футбольні. Хотілося б дорости до такого рівня, аби виступати в одному з провідних європейських клубів – “Барселоні”, “Реалі” чи “Манчестері”…
Поза полем мрію про те, аби всі люди були щасливими. Не лише мої рідні, друзі і знайомі, а абсолютно всі – тоді світ стане добрішим і жити буде легше…
Ірина ХОЛОД
Источник: “Украинский футбол”