У складі бременського “Вердера” Віктор Скрипник став чемпіоном та володарем Кубка Німеччини. Німецький клуб уклав з українським гравцем угоду терміном на три роки, аби він залишився у тренерському штабі команди. Віктор став першим іноземним наставником в історії бременського клубу. Новоявлений тренер приїжджав в Україну на ліцензування, вчитися і набувати досвіду.
ЗВОРОТНИЙ БІК МЕДАЛІ
– На футбол доводиться вже дивитися з іншого боку, адже тренер має виходити на тренерський подіум, розповідати і показувати. Це – як інший бік медалі. Я часто спілкуюся з головним тренером “Вердера” Томасом Шаафом. Він говорить: “Найважче, Вітю, вийти на кілька метрів вперед, розвернутися і розповідати”.
Нині я треную не професіоналів, а команду 17-річних юнаків. І хоча у цьому колективі я не головний тренер, а лише помічник, все одно розумію, що правильно подати матеріал – це мистецтво. Так, учора ти був футболістом, героєм, але сьогодні ти тренер і про твої минулі досягнення забувають. Ти – тренер, а отже, маєш правильно налагодити з юнаками тренувальний процес та навчання. І ось тут починаються нові проблеми: німецький менталітет, мова. На початковому етапі трохи важкувато. Та все одно вірю, що весь той досвід, який я набув тут, в Україні, допоможе мені.
– Нова школа для вас…
– …школа психології, педагогіки. Юнаки запитують: “А як ви грали в Україні?” Вони хочуть час перестрибнути, бачать уже себе на полі і не хочуть зациклюватися на цьому періоді – фізика, тактика. Подавай усе й одразу… Гадаю, все це можна зрозуміти, адже, напевно, кожен футболіст через таке пройшов. І на цьому етапі важливо правильно їм розповісти, переконати, що потрібно вчитися на тренуваннях і слухати те, чого навчають.
У мене є невеликий плюс – для цих хлопців я був кумиром, і ось ніби я прийшов звідкись зверху і розповідаю, що їм потрібно робити. На цей момент вони все слухають і розуміють.
ВІТЧИЗНЯНУ КУХНЮ Я ЗНАЮ
– Я спілкувався на курсах ліцензування з групою тренерів (30 осіб), які тренують команди другої ліги, навіть першої. Слухав про ті труднощі, з якими вони зіштовхуються. Я тут грав і всю цю кухню знаю. У нас тренер частенько має бути й адміністратором, й медиком, грубо кажучи, ледве не розмітку поля має сам робити. Там же я перебуваю в таких умовах, що все створено для тренера. Усе для того, аби фахівець працював на клуб і правильно будував навчально-тренувальний процес. І тому, повірте, ще важче. Хоча поле я знаю, своє бачення футболу маю – я для себе багато взяв у таких тренерів, як Кучеревський, Павлов, Лобановський. Це для мене новий етап – є над чим думати, працювати.
– Вітчизняна школа допомагає вам зараз?
– Однозначно. Але я не впевнений, що те, що у мене відклалося в голові, – правильне. Я ще цього не зрозумів і не збагнув. Мало ще часу минуло, адже влітку я ще був гравцем, а вже ось тепер – тренер. Важко зараз сказати, чи буду я тренером, моє це чи не моє. А може, з часом мені взагалі потрібно буде піти з футболу?
– Невже такі думки вже з’являються?
– Ні, звичайно. Але ж я ще нічого не досяг. Можливо, як гравець чогось добився, але на тренерській стежині все лише тільки починається.
МИ НІ В ЧОМУ НЕ ПОСТУПАЄМОСЯ НІМЦЯМ
– Я можу з упевненістю сказати, що наші українські юнаки сильніші від німецьких. Але є парадокс. Наприклад, вирішальний матч Ліги чемпіонів “Динамо” (Київ) – “Байєр”(Леверкузен). І там іноземці виходять у складі команди, і там зустрічаються дві школи, але в потрібний час, як бачите, перемагають німці. До вирішальних етапів потрібно поступово підводити команду, не треба засмічувати чемпіонат іноземцями та “пачками” їх завозити. Німеччина бореться з цим. А розпочали вони з дитячих шкіл – там немає місця іноземцям. Легіонерів можна запрошувати лише тих, які виступають за збірну своєї країни. Адже це означає, що він чогось вартий, що він гравець високого рівня.
Вітчизняний футбол на сьогодні не слабкіший, і цьому є приклади – “Золотий м’яч” в Андрія Шевченка, збірна України посідає перше місце у відбірковій групі, три клуби грають навесні у єврокубках. Це дуже значні показники. Не скажу, що Україна перебуває на задвірках європейського футболу. Просто потрібно чіткіше сформувати ставлення до наших молодих гравців, тоді Україна буде однією з найсильніших футбольних держав. Згадайте, скільки гравців із Західної України раніше грало на високому рівні – Йожеф Сабо, Василь Рац. Ми зіштовхнулися з великою проблемою, коли зник вуличний футбол. Адже саме з вуличного футболу раніше йшов природний відбір до команд. Тренер міг пройтися містом, вулицями і зібрати собі групу. Нині такого – набагато менше. У Німеччині в кожному районі міста є своя футбольна школа. “Вердеру” в цьому питанні легше, адже там добре розвинений вуличний футбол. У той же час можна зрозуміти й ті команди, які купують легіонерів. Те ж “Динамо”, яке грає в Лізі чемпіонів. І якщо клуб не купуватиме іноземців, то Київ не побачить “Реал” чи “Рому”. Те саме стосується і “Шахтаря”. Але водночас це негатив для збірної.
Наприклад, Бєлик забиває вирішальні м’ячі за збірну, а не грає в “основі” свого клубу. Так само й інші хлопці, які могли б за сприятливих умов грати в “основі” своїх клубів, але вони сидять на лаві запасних. Мені, наприклад, дуже імпонує шлях, обраний “Дніпром”. Те, що клуб працює з українськими та російськомовними гравцями, – палиця з двома кінцями. Якщо думати про збірну – треба не думати про легіонерів, якщо думати про провідні клуби – навпаки, адже завдяки легіонерам клуби Києва та Донецька вирішують високі завдання на євроарені. Хоча можна зрозуміти і президентів клубів-грандів. Я, наприклад, упевнений, що той же Ігор Михайлович Суркіс, президент київського “Динамо”, скуповував би гравців високого рівня, здатних вирішувати великі завдання на міжнародній арені, саме з України. А оскільки таких немає – доводиться купувати іноземних. Так само і “Шахтар”. Ми, знову ж таки, повертаємося до того, що наш дитячо-юнацький футбол ще не на достатньо високому рівні, аби давати поповнення для провідних клубів.
ПРИХОДЬТЕ ВСІ, КОМУ ЗАМАНЕТЬСЯ
– У нас, у “Вердері”, починається відбір з дев’яти років. Будь-якій дитині, яка прийде і скаже: “Хочу грати у “Вердері” – чи то вона товстенька, чи накульгує, чи погано бачить – не скажуть: “Ні, не приходь”. Усі приходять, працюють. У нас може бути десять команд дев’ятирічного віку чи п’ятнадцять – десятирічного. Але з 14-ти років з усієї цієї маси випливає одна команда. У нас є фахівець з 14-річного віку, він передає свою команду фахівцеві з 15-річного. І так аж до 19-річного. Команда упродовж шести років проходить шістьох тренерів. Автоматично команда проходить сито. Кожен тренер привносить своє бачення футболу. Але водночас кожен наступний тренер спілкується з попереднім. Нині я працюю із сімнадцятирічними хлопцями, а ходжу на всі матчі шістнадцятирічних, оскільки знаю, що наступного року вони прийдуть до мене. Так само я йду до “вісімнадцятирічного” тренера і цікавлюся, як там мої Іванов чи Сидоров, як вони почуваються. Ми, тренери, постійно спілкуємося, обмінюємося досвідом. Раз на тиждень нас збирає Томас Шааф, запитує, як у того тренера справи, як у іншого. І коли гравець, який пройшов усю цю школу, виходить в основному складі “Вердера” – це радість для всіх цих тренерів. І такий гравець, згадуючи футбольну школу, не скаже: “мій тренер той чи той”, він говоритиме – “мої тренери”. Такий принцип роботи для мене був відкриттям. Пам’ятаю, як я вчився: узяв тренер у сьомому класі юнаків, так і веде до одинадцятого. Автоматично у тренера око “замилюється”. Хтось грав у сьомому-восьмому класі добре, а у дев’ятому зупинився в зростанні, хтось підтягнувся – з’явився ще один новий гравець, а тренер не хоче його брати, адже потрібно когось відраховувати, а той хлопець, якого потрібно відраховувати, вже його улюбленець.
Це не догма і я не закликаю Україну перебудовуватися. Але вважаю, якщо тренер взяв дітей у сьомому класі і веде до одинадцятого, то він має бути актуальний, оптимальний і у нього повинна бути мета.
Найголовніше – дати можливість працювати і належним чином оплачувати роботу тренерів. Упевнений, у нас багато дитячих тренерів, які люблять свою справу, а Україна багата на таланти, з яких можуть вирости нові Реброви, Шевченки, Ващуки та Шовковські.
ІНОЗЕМЕЦЬ – ВІН І Є ІНОЗЕМЕЦЬ
– Яким ви бачите своє найближче майбутнє?
– Згідно з контрактом маю три роки. З них – рік на ознайомлення. Два місяці я працював із 17-річними, зараз працюю з 18-річними, а з нового року працюватиму з U-19. За рік маю пізнати команду. На сьогодні я не можу сказати: дайте мені окрему команду, адже нове життя у мене тільки починається. Футболістом був – молодець, виграв щось – добре, але ніхто даремно не ризикуватиме. Перед нами не стоять завдання – лише перемоги в турнірах. Наше завдання – якомога більше гравців підвести до рівня бундесліги у “Вердер”. Трапляється так, що команда програє – 0:3, а тренер все одно скаже: “Молодці”, а буває, що й перемагає, а він не всім задоволений.
– Чи не було бажання взяти команду, можливо, молодшу, але бути там головним тренером?
– Приходжу до тренера U-15, може, він грав лише у третій бундеслізі, але він для мене професіонал. Я не можу бити себе в груди – мовляв, я грав у бундеслізі вісім років, то ж дайте мені команду. Однак я знаю, що коли буду готовий до роботи, то ніхто не чинитиме мені перешкод.
Так само розпочинав і Томас Шааф: закінчив кар’єру футболіста і пішов працювати тренером, починаючи з U-15, пройшов сито усіх команд. Але, знову ж таки, я – іноземець, що б я не говорив.
– Це відчувається?
– Якщо для західних німців НДРівець іноземець, то що можна говорити про нас. Як би я й 500 матчів відіграв за “Вердер”, все одно залишатимуся чужим. Хоча, з іншого боку, не дивитимуться на те, росіянин ти чи литовець. Ти найкращий – іди вперед. Хочу, щоб у моєму житті все так і було. І це зовсім не означає, щоб мене хтось просував уперед.
Я не чекаю на дзвінки з України, Росії, мовляв, приходь до нас. Можна працювати у дитячому футболі і одержувати стільки, скільки і гравець-професіонал не одержує. На Заході все добре розвинуте. Гравець, який закінчив кар’єру, може сказати: Мені нічого не потрібно, я йду в дитячо-юнацький футбол”. Бо він знає – це його справа.
ЛІЦЕНЗІЯ СВОЯ, РІДНА…
– У Німеччині на все потрібно мати права. Так як без прав ти не можеш водити машину, так само і не можеш бути тренером. Тому я й приїжджав в Україну – одержати ці самі права. Тут наш менталітет, наша рідна мова. Викладачі – люди, які працюють у національній збірній. У нас вийшов продуктивний рік: три клуби навесні гратимуть в єврокубках, збірна України – на першому місці у відбірковій групі. Шевченко здобув “Золотий м’яч”. Отже, саме тут потрібно набувати досвіду. А вже потім фахівці, які працюють в інших країнах (може, це й пафосно звучить), хочуть своїм досвідом допомогти Україні. Грати і тренуватися – це дві великі різниці. Я дещо взяв для себе з того, що давали мені Кучеревський та Павлов. І це вже особиста справа кожного, що для себе взяти, зокрема, й на курсах. Мені, наприклад, сподобалося, як нам подавали матеріал під час ліцензування.
– Чи можете порівняти рівень німецької школи й української?
– Не можу, адже я в Німеччині не вчився. Проте є простий приклад: приїхало “Динамо” (U-15) і обіграло однолітків з “Вердера” – 4:0. Ось такий рівень на цей момент. Але потім приїжджало “Динамо” професіонального рівня і у найвідповідальніший момент поступилося леверкузенському “Байєру”. Ось цю, образно кажучи, прірву в часі я і хочу вивчити досконально. Я грав у “Дніпрі”, а потім виступав за бременський “Вердер”, коли донецький “Металург” поступився – 0:8. Ось це хочу освоїти, щоб потім, з роками, повернутися в Україну і передати їй цей досвід. Я хочу допомогти Україні.
КРАСИВІ ОЧІ – НЕ ПРИВІД ДЛЯ СПІВПРАЦІ
– Чим ознаменувався для вас цей рік?
– Звичайно, тим, що ми стали чемпіонами Німеччини. Новий рік я розпочав травмований. До цього рік не грав. Торік у березні ліг на операційний стіл, а у березні нинішнього вийшов на поле. До того часу я намагався увійти в ігровий режим і тренувальний процес. Зазначу, що в Німеччині за красиві очі в “основу” не ставлять, скільки б ти до цього не провів матчів.
І якщо тренер випускає тебе на поле тоді, коли команда веде в рахунку, це аж ніяк не означає, що він просто так тебе випускає, мовляв, йди пограй. Це означає, що він тобі довіряє і чекає на результат. Були моменти, коли мене випускали за великого рахунку на нашу користь, але то була данина поваги, щоб я розумів, що чогось-таки досяг у цій команді.
Проти “Гамбурга”, наприклад, тренер міг би випустити і молодого гравця, але ж знав, що влітку я закінчую кар’єру, та все ж випустив мене. А крім всього цього – щасливі діти, здорова, красива дружина, порядок у домі… Що ще потрібно чоловікові?
– У чому причина успіху вашої команди?
– Її бюджет невеликий. 300-тисячне місто вважається в Німеччині невеликим. На матчі команди ходило в середньому 30 тисяч глядачів. “Вердер” має давні традиції. Усе це йде від керівництва, починаючи з президента і закінчуючи тренером, його помічниками, котрі бачать мету і шлях, яким потрібно до неї йти. Підбираються під команду не імена, не за принципом – чим дорожче, тим і краще. Тренер бачить систему, слабкі сторони команди, що він хоче поліпшити і що в результаті отримати. Томас Шааф вів свою команду, купував тих гравців, які підходили під його систему. Наприклад, Юміт Давала, який зазнав важкої травми, у “Вердері” заграв. Тож це моя команда. Усе залежить від внутрішньої гармонійної атмосфери в команді. Кожен гравець знає, як потрібно працювати і що йому треба. Іноді тренер говорив: “Бачу, ви розумієте, що потрібно робити” і відходив, не заважаючи працювати. Це зовсім не означає, що він з нами не працював.
Як ми дійшли до чемпіонства? Коли зрозуміли, що все у наших руках, просто не змарнували шансу. Так само у вирішальний момент не змарнував його і леверкузенський “Байєр”. Київське “Динамо” впродовж всього групового турніру перебувало на першому місці, але у вирішальний момент чогось не вистачало. А це найголовніше – бути сильним і впевненим у собі у вирішальний момент.
МИ ЗАЙМАЄМОСЯ СВОЄЮ СПРАВОЮ
– На футболі розуміються всі: від домогосподарки до президента, але мало хто грає. У нас усі знаються на футболі: чому тренер не поставив , а поставив іншого? Усе це банально. Я лише по-доброму можу заздрити тим гравцям і тренерам, які мають можливість творчо працювати.
У Німеччині я працюю в нормальних умовах. У мене є група тренерів, які працюють над фізичними кондиціями гравців, над пластичністю, координацією. У великих клубах це розвинуто. Тренер же займається лише своєю справою.
– Яка ваша мрія?
– Хочу працювати в Україні. Я майже визначився й упевнено можу сказати, що мета – це не головне, головне – мрія. Моя мрія тут, в Україні, і хочу працювати в хорошій команді не за фінансовими вимірами, а в тій, яка ставить високі футбольні завдання. У такому плані мені імпонує “Дніпро”. Це не означає, що я обов’язково хочу там працювати. Йдеться про те, що ця команда на власному бюджеті “вичавлює із себе всі соки”. Хоча не хочу образити “Шахтар” чи “Динамо”, я знімаю капелюха перед Суркісом та Ахметовим.
ЗРОБИ ПАУЗУ – ПОВЧИСЯ У НІМЦІВ!
– Я ніколи не говорив, що повернуся в Україну зі словами: “Ось я приїхав, пограв, потренував у Німеччині – любіть мене!” Моя мрія – Україна, але на сьогодні маю трирічну угоду, півроку вже минуло. Тож якщо мені зателефонують з України і скажуть: “Приїжджай”, це не означає, що я приїду. Я реально оцінюю свої сили. На цьому етапі я ще не готовий до такого кроку.
Потім, потрібно поважати себе: я маю ім’я і не хочу бути головним, байдуже в якій команді. Мені – 35 років. П’ятдесят відсотків нинішніх гравців в українському чемпіонаті – це ті, з якими я грав або проти яких я грав. Тож мені потрібен час. І цей час я й хочу витратити на навчання в Німеччині. Київське “Динамо” хоч і обіграло леверкузенський “Байєр” удома (4:2), але у вирішальний момент програло. Можна сказати, що у киян був “валізний настрій”. Але візьміть московський ЦСКА. Так, “Порту” росіяни програли, але у вирішальний момент у французів вони виграли і у них теж був “валізний настрій”. Важко було і “Шахтарю” проти таких грандів, як “Мілан” та “Барселона”. Але все одно виступ донецької команди показує наш рівень – на сьогодні шотландці нам “по барабану”.
ДЕ НОВІ ТРЕНЕРИ?
– Що ви відзначите за цей рік у футбольній Україні?
– Помітно, що вища ліга значно омолодилася. Немає 30-річних і старших за віком, так, принаймні, мені здалося. Я не кажу, що це добре або погано. З’явилося багато легіонерів? Це вже інше питання. Значно підвищився футбольний рівень в Україні. Не з’явилося нових тренерів. Попрацювали на одному місці, ідуть на інше. Те саме стосується і гравців – звичайна ротація. З молодих тренерів був Михайличенко, але у нього дещо не вийшло в “Динамо”. Тепер ось Федорчук з’явився у “Таврії”. Проте це не заклик до президентів клубів, мовляв, дивіться на молодих – це моє враження.
ВІКТОРОВИЧУ ФУТБОЛ НЕ ПОТРІБЕН
– Чи сталося за цей рік у вашому особистому житті щось яскраве?
– Я щасливий, що ні у мене, ні у моєї сім’ї нічого “яскравого” не сталося! (Сміється). У мене, як-то кажуть, все устаканилося. У Німеччині щодня все одне і теж – це пріснувато, але в той же час ти знаєш, що все спокійно і немає стресів. Ти займаєшся тим, чим вважаєш за потрібне. Гармонія в житті: діти ходять до школи, кохана дружина, лад у домі. Хочу, аби і надалі все було так само.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх дітей.
– Владиславу 17 років, а Ліані – вісім. Вони займаються тенісом, але ніхто їх до цього не примушує. Ліана ще й на танці ходить, а Влад цікавиться комп’ютерами.
– У футбольну школу не віддавали його?
– Ні. Я добре знаю, що таке професіональний футбол і спорт взагалі. Минули ті часи, коли спорт був здоров’ям. Влад бачив мене, коли я ходив на милицях, лежав після операції. Дитина не хоче цього футболу. Це його рішення, яке потрібно поважати. Запитую: “А чого ти хочеш?” Він, як і всі діти, пробував себе – карате, тепер ось теніс. Якщо набридне – нічого страшного.
Дружина моя – лікар, закінчила медичний інститут у Дніпропетровську. Але нині вона не працює , займається сім’єю, адже я завжди в роз’їздах. Це тепер трохи більше часу проводжу вдома. Але головне те, що люблять і чекають.
НЕ ВІДБИВАЙТЕ БАЖАННЯ ГРАТИ МЕРКАНТИЛЬНІСТЮ!
– Я люблю футбол, віддав йому багато років. Головне, що я зрозумів: потрібно прийти у цей вид спорту без меркантильних мрій. Часто чуємо, що у футболі багато заробляють. Мовляв, іди у футбол і їздитимеш на “Мерседесі”. Але ж ніхто не згадує, що той чи інший гравець травмується, що потрібно “вбиватися” на тренуваннях. Це коли гравець вже довів, що він чогось вартий, лише тоді на нього дивляться.
Головне – не відбити в дитини бажання займатися футболом. Якщо хоче, нехай мама і тато все для цього роблять доти, доки дитя не скаже: “Більше не хочу”.
Нічого страшного, якщо хлопець у 15 років нічого не виграє, – виграє потім. Я, наприклад, лише зараз став чемпіоном Німеччини, а мені було 34 роки (колись ще виграв чемпіонат СРСР у турнірі дублерів). Досі відчуваю, що не награвся ще у футбол. Мені його не вистачає. Тож намагаюся за нагоди грати, тоді у мене ніби мурашки починають бігати. Але з часом поступово відвикаєш.
– Не було бажання принаймні ще півроку пограти, адже “Вердер” потрапив до Ліги чемпіонів?
– Було. Але потрібно зважати і на обставини, здоров’я. Важко конкурувати з молодими гравцями. Про продовження кар’єри розмова була, але, як кажуть, потрібно вчасно піти. А догравати, опускатися на нижчий рівень не хочу. Усіх грошей не заробиш.
Олексій КОМАРОВСЬКИЙ
Источник: “Украинский футбол”