1994 року на чемпіонаті світу з футболу під час матчу збірних Камеруну та Росії було встановлено світовий рекорд. Олегові Саленку вдалося впродовж 59 хвилин гри забити відразу п’ять м’ячів у ворота суперника. Тоді росіяни практично повторили результат збірної СРСР на чемпіонаті світу в Італії.
У двох перших зустрічах команда Радянського Союзу також програла з різницею у два голи, а в заключній перемогла збірну Камеруну – 4:0. А от росіяни у США спромоглися перемогти з рахунком 6:1. Утім обидві команди не вийшли з групи і покинули боротьбу на чемпіонаті світу. Для вболівальників збірної Росії єдиною втіхою було те, що в них є свій герой – їхній співвітчизник отримав “Золоту бутсу” як найкращий бомбардир чемпіонату світу-1994.
Окрім фантастичного результату на чемпіонаті світу, Олег Саленко – єдиний, кому вдалося оформити хет-трик у фіналі Кубка СРСР, а також наймолодший гравець, який забив гол у союзному чемпіонаті. Тож можна сміливо сказати, що він навіки вписав своє ім’я в історію футболу. Нині Олег Саленко – гість “Газети”.
– Олеже, за своє життя вам довелося надзвичайно часто спілкуватися з журналістами і давати їм багато інтерв’ю. Інтерес до вас не спав навіть після того, як завершили кар’єру футболіста. А яке запитання задають найчастіше?
– Останнім часом найчастіше запитують про матч чемпіонату світу в США 1994 року між збірною Росії та Камеруну. Всіх найбільше цікавить те, чи була ця гра договірною, чи камерунці програли нам навмисно. Щиро кажучи, вже втомився відповідати на це запитання. Але без нього, мабуть, не відбулося жодного інтерв’ю. Часто запитують про те, який найпам’ятніший гол, котрого я не забив.
– А є запитання, яке вас дратує і на яке не хочете відповідати?
– Буває, що в певній ситуації дратує будь-яке запитання. Але такого, щоб постійно дратувало – немає. Інколи не подобається, коли цікавляться сімейним життям, позаяк вважаю, що це стосується лише мене та близьких. Іноді запитують про моє ставлення до політичної ситуації. Тоді відповідаю: говорімо краще про життя та спорт, а політика – це дещо інше. Адже в такому разі, можливо, мені варто виступати як політичному діячеві. Це ж різні речі.
– Перш ніж їхати в Київ на інтерв’ю з вами, я спілкувався з колегами, які просили запитати про матч камерунців з росіянами…
– Ось бачите, а я вам про що кажу (сміється). Всіх цікавить гра з камерунцями. Досі не можуть повірити в те, що тоді не було змови. Адже збірна Камеруну на той час була доволі сильним суперником. Тим паче, що додали масла у вогонь деякі гравці, які також брали участь у тому матчі й згодом перестали грати. Вони стверджують, що зустріч була договірною. Приміром, Юран і нині не оминає нагоди сказати, що долю гри вирішували поза футбольним полем. Цього футболіста усунули з команди, через що він образився. Сергій сказав це в пориві гніву, а згодом уже мусив так говорити. Є ще люди, які тоді не грали, але говорять, що поєдинок був договірним. Справді, тоді матч проти Камеруну був для нас єдиним шансом продовжити боротьбу на чемпіонаті світу. Якби нам потрібно було просто перемогти, то всі зупинилися б за рахунку 2:0 або 3:0. За таких обставин, безумовно, ми не забили б шість голів. А нам була необхідна перемога з розгромним рахунком. Тому й грали до останнього. Був момент, коли обидві команди грали у відкритий футбол. Чимало разів переглядав відеозапис тієї зустрічі й бачив, що суперник також міг багато забити. Вочевидь, Фортуна тоді прихильно поставилася до нас.
– Мабуть, цей поєдинок пам’ятатимете все життя і ще не раз переглядатимете його?
– Безумовно. Коли ще грав, то жодного разу не дивився запису того протистояння. А от коли завершив кар’єру футболіста, то часто поринаю думками в ті часи й переглядаю касету. Я ще молодим говорив, що лише коли перестану грати у футбол, то згадуватиму ті дні, позаяк тоді це буде вже історією. А коли активно виступав, то не думав про це і сприймав усе дещо по-іншому.
– А крім матчу з камерунцями, яка гра викликає найбільше емоцій?
– Зустрічі, де я забивав і в підсумку команда виборювала почесний трофей. Приміром, фінальний поєдинок у розіграші Кубка СРСР 1990 року. Тоді ми перемогли “Локомотив” із рахунком 6:1, а я відзначився трьома голами. Все життя пам’ятатиму фінал чемпіонату Європи серед юнаків у Чехії 1988-го. В додатковий час нам удалося здолати португальців з рахунком 3:1. Це ті зустрічі, які викликають позитивні емоції. Негативні завжди породжуватиме поєдинок чемпіонату світу серед юніорів проти збірної Нігерії. Ми перемагали з рахунком 4:0, але згодом суперник зумів зрівняти рахунок і в підсумку ми поступилися за пенальті. Тоді зрозумів, що не можна розслаблятися за жодних обставин.
– Вочевидь, після кожного вдалого матчу на міжнародній арені до вас надходило надзвичайно багато привабливих пропозицій з інших клубів?
– Із 16 років за мною завжди стежили селекціонери та надходили різні пропозиції. Себто з дитинства звик до уваги різних клубів. Інша річ, коли граєш за такі команди як київське “Динамо”, то немає сенсу переходити в інші клуби Радянського Союзу – в кожному разі рівень команди не буде вищим. А відпускати за кордон мене не відразу хотіли. Всі розуміли, що є гравці, яких можуть відпустити, а є такі, яких можуть продати лише через певний час. Коли почалася “перебудова”, зміни в суспільстві, тоді розпочалися зрушення в цьому напрямку. Але все одно було важко перейти в іноземний клуб.
– Олеже, ви доволі часто ставали героєм скандалів. Можливо, річ у тому, що ви – конфліктна людина?
– Річ у тім, що в мене характер лідера, й у колективі звик бути на перших ролях. А для того, щоб досягти цього, потрібно дещо пережити. Мабуть, через прагнення бути лідером деяким людям я не зовсім подобався. У колективі, де зібралося багато сильних особистостей, це звичне явище. Доводилося проявляти характер. Так і виникали конфліктні ситуації. Про свої вчинки не шкодую, без них не досягнув би нічого. Так, у деяких моментах можна було вчинити по-іншому, але іноді варто було поводитися ще жорсткіше.
Коли грав за “Валенсію”, мені просто не вистачало знання мови, щоб бути беззаперечним лідером команди. Загалом, якщо добре граєш, на Заході тобі прощають багато речей поза футбольним полем. Це в нас звикли всіх виховувати. Там зарекомендував себе в 15 років – грай на здоров’я. Якщо ти вже прийшов у професійну команду, повинен уміти все й бути рівним серед рівних. Тому нашим тренерам важко за кордоном. Навіть Валерій Лобановський, коли поїхав в Емірати, залишився лідером, але так і не прижився там. Лише тому, що звик розмовляти з гравцями, значну частину часу приділяючи психологічним моментам.
Розмовляв Гліб Ваколюк
Источник: “Львівська газета”