ДОВІДКА
Олег САЛЕНКО. Народився 25 жовтня 1969 року в Ленінграді (Росія).
Нападник.Вихованець пітерської школи футболу – школа “Смена” (з 1979 р.).
Виступав за “Зєніт” (Ленінград, 1985-1988), “Динамо” (Київ, 1989-1992), “Логроньєс” (Іспанія, 1993-1994), “Валенсію” (1994-1995), “Глазго Рейнджерс” (1995), “Істамбулспор” (1996-1998), “Кордоба” (Іспанія, 2000), “Погонь” (Щецін, 2000).
Чемпіон і володар Кубка СРСР 1990 р. У фінальному матчі Кубка СРСР 1990-го забив три голи. Чемпіон Європи 1988 року серед юнаків.
За збірну України провів одну гру. Згодом прийняв російське громадянство і виступав за збірну Росії, у тому числі на чемпіонаті світу 1994 року.
Мешкає в Києві.
1994 року на чемпіонаті світу з футболу під час матчу збірних Камеруну та Росії було встановлено світовий рекорд. Олегові Саленку вдалося впродовж 59 хвилин гри забити відразу п’ять м’ячів у ворота суперника. Тоді росіяни практично повторили результат збірної СРСР на чемпіонаті світу в Італії. У двох перших зустрічах команда Радянського Союзу також програла з різницею у два голи, а в заключній перемогла збірну Камеруну – 4:0. А от росіяни у США спромоглися перемогти з рахунком 6:1. Утім обидві команди не вийшли з групи і покинули боротьбу на чемпіонаті світу. Для вболівальників збірної Росії єдиною втіхою було те, що в них є свій герой – їхній співвітчизник отримав “Золоту бутсу” як найкращий бомбардир чемпіонату світу-1994.
Окрім фантастичного результату на чемпіонаті світу, Олег Саленко – єдиний, кому вдалося оформити хет-трик у фіналі Кубка СРСР, а також наймолодший гравець, який забив гол у союзному чемпіонаті. Тож можна сміливо сказати, що він навіки вписав своє ім’я в історію футболу. Нині Олег Саленко – гість “Газети”.
– Олеже, за своє життя вам довелося надзвичайно часто спілкуватися з журналістами і давати їм багато інтерв’ю. Інтерес до вас не спав навіть після того, як завершили кар’єру футболіста. А яке запитання задають найчастіше?
– Останнім часом найчастіше запитують про матч чемпіонату світу в США 1994 року між збірною Росії та Камеруну. Всіх найбільше цікавить те, чи була ця гра договірною, чи камерунці програли нам навмисно. Щиро кажучи, вже втомився відповідати на це запитання. Але без нього, мабуть, не відбулося жодного інтерв’ю. Часто запитують про те, який найпам’ятніший гол, котрого я не забив.
– А є запитання, яке вас дратує і на яке не хочете відповідати?
– Буває, що в певній ситуації дратує будь-яке запитання. Але такого, щоб постійно дратувало – немає. Інколи не подобається, коли цікавляться сімейним життям, позаяк вважаю, що це стосується лише мене та близьких. Іноді запитують про моє ставлення до політичної ситуації. Тоді відповідаю: говорімо краще про життя та спорт, а політика – це дещо інше. Адже в такому разі, можливо, мені варто виступати як політичному діячеві. Це ж різні речі.
– Перш ніж їхати в Київ на інтерв’ю з вами, я спілкувався з колегами, які просили запитати про матч камерунців з росіянами…
– Ось бачите, а я вам про що кажу (сміється). Всіх цікавить гра з камерунцями. Досі не можуть повірити в те, що тоді не було змови. Адже збірна Камеруну на той час була доволі сильним суперником. Тим паче, що додали масла у вогонь деякі гравці, які також брали участь у тому матчі й згодом перестали грати. Вони стверджують, що зустріч була договірною. Приміром, Юран і нині не оминає нагоди сказати, що долю гри вирішували поза футбольним полем. Цього футболіста усунули з команди, через що він образився. Сергій сказав це в пориві гніву, а згодом уже мусив так говорити. Є ще люди, які тоді не грали, але говорять, що поєдинок був договірним. Справді, тоді матч проти Камеруну був для нас єдиним шансом продовжити боротьбу на чемпіонаті світу. Якби нам потрібно було просто перемогти, то всі зупинилися б за рахунку 2:0 або 3:0. За таких обставин, безумовно, ми не забили б шість голів. А нам була необхідна перемога з розгромним рахунком. Тому й грали до останнього. Був момент, коли обидві команди грали у відкритий футбол. Чимало разів переглядав відеозапис тієї зустрічі й бачив, що суперник також міг багато забити. Вочевидь, Фортуна тоді прихильно поставилася до нас.
– Мабуть, цей поєдинок пам’ятатимете все життя і ще не раз переглядатимете його?
– Безумовно. Коли ще грав, то жодного разу не дивився запису того протистояння. А от коли завершив кар’єру футболіста, то часто поринаю думками в ті часи й переглядаю касету. Я ще молодим говорив, що лише коли перестану грати у футбол, то згадуватиму ті дні, позаяк тоді це буде вже історією. А коли активно виступав, то не думав про це і сприймав усе дещо по-іншому.
– А крім матчу з камерунцями, яка гра викликає найбільше емоцій?
– Зустрічі, де я забивав і в підсумку команда виборювала почесний трофей. Приміром, фінальний поєдинок у розіграші Кубка СРСР 1990 року. Тоді ми перемогли “Локомотив” із рахунком 6:1, а я відзначився трьома голами. Все життя пам’ятатиму фінал чемпіонату Європи серед юнаків у Чехії 1988-го. В додатковий час нам удалося здолати португальців з рахунком 3:1. Це ті зустрічі, які викликають позитивні емоції. Негативні завжди породжуватиме поєдинок чемпіонату світу серед юніорів проти збірної Нігерії. Ми перемагали з рахунком 4:0, але згодом суперник зумів зрівняти рахунок і в підсумку ми поступилися за пенальті. Тоді зрозумів, що не можна розслаблятися за жодних обставин.
– Вочевидь, після кожного вдалого матчу на міжнародній арені до вас надходило надзвичайно багато привабливих пропозицій з інших клубів?
– Із 16 років за мною завжди стежили селекціонери та надходили різні пропозиції. Себто з дитинства звик до уваги різних клубів. Інша річ, коли граєш за такі команди як київське “Динамо”, то немає сенсу переходити в інші клуби Радянського Союзу – в кожному разі рівень команди не буде вищим. А відпускати за кордон мене не відразу хотіли. Всі розуміли, що є гравці, яких можуть відпустити, а є такі, яких можуть продати лише через певний час. Коли почалася “перебудова”, зміни в суспільстві, тоді розпочалися зрушення в цьому напрямку. Але все одно було важко перейти в іноземний клуб.
– Олеже, ви доволі часто ставали героєм скандалів. Можливо, річ у тому, що ви – конфліктна людина?
– Річ у тім, що в мене характер лідера, й у колективі звик бути на перших ролях. А для того, щоб досягти цього, потрібно дещо пережити. Мабуть, через прагнення бути лідером деяким людям я не зовсім подобався. У колективі, де зібралося багато сильних особистостей, це звичне явище. Доводилося проявляти характер. Так і виникали конфліктні ситуації. Про свої вчинки не шкодую, без них не досягнув би нічого. Так, у деяких моментах можна було вчинити по-іншому, але іноді варто було поводитися ще жорсткіше.
Коли грав за “Валенсію”, мені просто не вистачало знання мови, щоб бути беззаперечним лідером команди. Загалом, якщо добре граєш, на Заході тобі прощають багато речей поза футбольним полем. Це в нас звикли всіх виховувати. Там зарекомендував себе в 15 років – грай на здоров’я. Якщо ти вже прийшов у професійну команду, повинен уміти все й бути рівним серед рівних. Тому нашим тренерам важко за кордоном. Навіть Валерій Лобановський, коли поїхав в Емірати, залишився лідером, але так і не прижився там. Лише тому, що звик розмовляти з гравцями, значну частину часу приділяючи психологічним моментам.
– Вочевидь, після чемпіонату світу в Америці у вас було двояке враження від Мундіалю. Ви отримали “Золоту бутсу”, але команда показала не той результат, на який сподівалася…
– Так, ви маєте рацію – враження було двояке. Мені пропонували участь у різноманітних шоу й інших заходах. Але завжди відмовлявся. Команда нічого не продемонструвала, а я що, “білий і пухнастий”? У майбутньому це зіграло зі мною злий жарт, коли у збірній з’явився Олег Романцев. Тоді я за іміджем був набагато вищим від усіх, навіть від нього. Через це Романцев не міг терпіти мене в команді й у підсумку “прибрав” зі своєї збірної. Він не міг перебувати в середовищі, де комусь приділяють більше уваги, ніж йому.
– Здається, це не єдиний випадок, коли імідж перешкоджав вам у чомусь?
– Так, власний авторитет не раз ставав мені поперек горла. У колишньому Радянському Союзі це траплялося на кожному кроці. За кордоном набагато легше. Я ще хотів повернутися й пограти деякий час у себе на батьківщині. Але всі тренери боялися мене. Вони не хотіли мати такого лідера. Ніхто не розумів, що я пройшов іноземну школу. А за кордоном заведено так: ти повинен грати, за це тобі платять гроші, а все інше не має значення. На жаль, у нас менталітет ще не змінився. Лише в хороших командах, таких як “Динамо”, де грає багато іноземців, інші порядки. А в “середнячків” усе залишилося так, як було за Радянського Союзу.
– Розкажіть, будь ласка, які процеси відбувалися у збірній України 1991 року й чому більшість українців стали кістяком збірної Росії?
– Річ у тому, що на той час збірної України як такої не було. Я зіграв один матч за збірну України й одразу зрозумів, що такої команди наразі не існує. Тоді викликали на матчі гравців або лише “Дніпра”, або лише “Динамо”. А про тренувальні збори навіть не йшлося. Тому, вибираючи збірну, більшість футболістів надали перевагу Росії. Лише через декілька років уже почали формувати команду в Україні.
– Мабуть, тоді ви почули в нашій державі багато критики на свою адресу?
– Ні, зовсім ні. Була збірна СРСР, гравці якої виховувалися спільно. Кістяк команди одностайно перейшов грати за Росію, ніхто й не вагався. Ми всі разом ішли в цю команду. Справді, тоді та збірна могла досягнути великих цілей. Адже це було останнє покоління, яке виховувалося за Радянського Союзу і грало в один футбол. 1994 року ця ниточка обірвалася. У збірній виник скандал, після нього так і не вдалося зібрати команду. Як на мене, цей скандал був заздалегідь продуманим. Певні люди хотіли поставити “свого” наставника. Тренер роздавав багато обіцянок. Але були сили, які вчинили цьому спротив. В’ячеслав Колосков тоді повів себе правильно й не дозволив тому тренерові очолити збірну. Він зробив слушно, оскільки якби головним тренером національної команди стала та людина, то був би повний безлад.
– У “Глазго Рейнджерс” ви грали з Полом Гаскойном, який, окрім слави талановитого футболіста, “відзначився” вживанням спиртного. Якось ви сказали, що якби він грав в Україні, то за вживанням алкоголю був би середнячком. Невже в нас так багато футболістів споживає спиртне?
– Гаскойн – один із тих, хто пив, не криючись. Інші п’ють удома, тому ніхто цього не бачить. Йому подобалося випити й піти буянити. Це створило футболісту своєрідний імідж, який там сприймали доволі нормально. Гаскойн нап’ється, зіб’є чиєсь авто, вдарить свою дружину, а вранці про це пишуть на перших шпальтах газет. А якщо він через три дні ще й два голи забивав, шум піднімався ще більший. Захоплювалися: “Випив, і два голи!” Але тільки-но він почав діяти на полі посередньо, всі відразу згадали про його пристрасть до алкоголю. Мені теж свого часу говорили, щоб ішов додому, зачиняв двері й лише тоді вживав спиртні напої. Але я ж не п’яничка, щоб ховатися. Ми з хлопцями йшли відпочивати – трішки випили, пошуміли… Що ж тут такого?
– А коли вам перепадало на горіхи за те, що дозволяли собі випити алкоголь?
– На початку 90-х у “Радянському спорті” з подачі Бишовця вийшла стаття під назвою “Пивка для ривка”. Ця ж людина, через яку в 1994-му році ледве не розпалася збірна Росії, 1990-го вигнала мене з молодіжної збірної (на той час він був тренером національної команди). Тоді я приїхав на тренувальну базу, пішов у лазню й випив разом з іншими футболістами дві пляшки пива. Через дві години зібрали весь склад збірної, мене вигнали з “молодіжки”. Тренер, який тоді тренував нас, сказав, що все розуміє, але надійшла вказівка згори, від Бишовця. Так Бишовець вигнав мене зі збірної за дві пляшки пива, а тих, хто тоді був разом зі мною і теж пив, залишив у команді.
За кордоном до цього абсолютно інше ставлення. Там після гри можна спокійно разом із тренером випити вина або пива. В Іспанії президент клубу сам дарував мені дорогі вина. За словами Андрія Канчельскіса, в “Манчестер Юнайтед”, якщо команда потрапляє у смугу невдач, то тренер відразу вивозить її за місто на два дні, де стоїть за барною стійкою і розливає всім футболістам пиво. Це роблять, щоб команда відпочила. У світі так заведено. В нас до цього не таке ставлення. Наші футболісти зачинялися в номерах і там вживали алкоголь. Знаю, нещодавно деякі тренери намагалися змінити цей стереотип. Приміром, Безсонов, коли був у ЦСКА, говорив своїм хлопцям, аби після гри брали пиво і спілкувалися в холі. Але футболісти все одно розходилися й пили нишком. Пригадую, коли грав ще за “Логроньєс”, до нас приїхало московське “Динамо”, яке тренував Газаєв. Після матчу я пригостив усіх хлопців вином. Тоді мені ледве вдалося вмовити Газаєва дозволити це хлопцям.
– Ви не знаєте прикладів, коли слабоалкогольні напої ставали на заваді реалізації людини як футболіста?
– Ні, не знаю. Ті, хто не зміг себе проявити, завершували кар’єру швидше. А інші грали, попри те, що пили пиво або вино. Ба більше, деякі футболісти курять. Коли грав за “Зеніт”, а згодом за київське “Динамо”, більшість футболістів курили. Комусь це перешкоджало, іншим – ні. Я ніколи не курив, для мене було загадкою, як людина, викурюючи пачку цигарок за день, може бути такою витривалою. Коли знаю, як багато хтось палить і бачу, що я вже задихаюся, а він ще біжить, то не можу зрозуміти, від чого це. В Італії футболістам не забороняють курити, а в Шотландії дозволяють пити лише пиво.
– Виступ за який клуб вважаєте найвдалішим для себе?
– Мабуть, найбільш успішним був період, коли виступав у іспанському чемпіонаті. Після півторарічних виступів за “Логроньєс” побив багато рекордів, команду називали моїм іменем. Я забив 16 м’ячів і посів шосте місце у списку найкращих бомбардирів чемпіонату Іспанії. Вдалими були виступи за “Валенсію”, “Глазго Рейнджерс”. Президенти цих клубів дотепер залюбки приймають, коли навідуюся до них у гості. Якщо гравець неабияк допоміг команді, йому завжди будуть раді. Натомість у нас зовсім інша ситуація й інше ставлення до футболістів, які вже завершили кар’єру. Сподіваюся, що київське “Динамо” у розіграші Кубка УЄФА вийде на “Валенсію”. Адже навесні кияни зіграють з “Вільярреалом” і мають усі шанси обіграти цей клуб. До речі, президент “Вільярреалу” – мій добрий знайомий, Фернандо Роуд. Це брат президента “Валенсії”, який узяв мене в свою команду. Тож сподіваюся незабаром побачитися зі старими товаришами. Хочу сказати, що мені набагато легше спілкуватися з президентами іноземних клубів, аніж із керівниками багатьох наших команд.
– Якщо ми заговорили про матч “Динамо” – “Вільярреал”, то скажіть, як оцінюєте шанси киян на перемогу?
– “Вільярреал” є середнячком іспанського футболу. Думаю, що після вдалих ігор у Лізі чемпіонів “динамівці” зобов’язані обігрувати іспанців. У такому разі кияни потрапляють на “Валенсію”, ці матчі будуть набагато цікавішими. Адже “Валенсія” впродовж останніх років може перемогти будь-якого суперника, а водночас у них неочікувано може настати спад у грі. “Динамо” є лідером чемпіонату України й непогано грало з хорошими командами в Лізі чемпіонів. Однак у якийсь момент їм не вистачило впевненості у власних силах. Мені дуже хочеться побачити матч “Динамо” – “Валенсія”. А от “Вільярреал” кияни повинні пройти.
– А який український клуб має найбільше шансів пройти в наступний етап розіграшу Ліги чемпіонів?
– Нині, думаю, найбільше шансів у “Дніпра”. “Дніпряни” поміряються силами з командою, яка грає в доволі слабкому чемпіонаті. “Шахтар” – досить нестабільний, він може виграти, а може і програти тому ж суперникові. Тобто немає стовідсоткової впевненості в тому, що він переможе. Дуже хотілося б, аби команда пройшла цей етап розіграшу Кубку УЄФА, але тут важко щось прогнозувати. Матчі проводитимуть на початку сезону, хтозна, в якій формі на той час будуть футболісти. Як на мене, найбільше шансів – у “Дніпра”, “Динамо” також повинно обіграти свого суперника, а от як виступить “Шахтар” – не відомо.
– Повернімося все-таки до розмови про ваше життя. Певний час ви грали у пляжний футбол. Але, судячи з ваших інтерв’ю, це не було серйозним захопленням?
– Так, пляжний футбол призначений для відпочинку: влітку піти на пляж, випити пива, побігати у футбол. Таке ставлення до цієї гри в усьому світі. А от у нас підійшли до нього більш серйозно. Дійшло до того, що планували організувати внутрішній чемпіонат. Здається, єдиною державою, де існує внутрішній чемпіонат із цього виду спорту, є Бразилія. Але їм сам Бог велів робити це. В інших країнах створено іншу схему проведення змагань. Існує Євроліга, учасниці якої збираються на вихідних у різних державах і грають у пляжний футбол. Здебільшого це роблять ветерани, які вже завершили кар’єру футболіста. Вони зустрічаються, спілкуються і для власного задоволення ганяють м’яч. Цей вид спорту вигадали для шоу, а не для того, щоб влаштовувати серйозні змагання: багато голів, видовищна гра завжди приваблюватиме глядача. Коли тільки починали займатися пляжним футболом, ми всі розуміли, що це не більш ніж розвага. Впродовж деякого часу збиралися, а згодом до цієї справи долучалося все менше людей. У Києві є люди, які утримують команди з пляжного футболу. Але це їхня справа. Хочуть – нехай займаються. Не думаю, що в Україні коли-небудь дійде до того, що організують чемпіонат і з’являться професіонали, які зароблятимуть на цьому гроші.
– Ви говорили про стереотипи “середнячків”. Не переймаєтеся, що вам не вдасться зламати ці стереотипи на посаді головного тренера команди?
– Не лише я помітив, що настав час змінюватися. Якщо цього не зробити, то команда не ростиме. Потрібно діяти так, аби гравці повірили в себе, щоб відбувалося вільне спілкування футболістів і тренера. Хто стане новатором, той зможе підвищити клас своєї команди, вона вирізнятиметься з-поміж інших клубів. Звісно, буде серйозна противага. Але таке трапляється, це слід перечекати. Потрібно ризикувати, щоб чогось досягнути. А момент для перемін настав.
– Не шкодуєте, що довелося завершити кар’єру надто рано?
– На це були вагомі причини. Надто багато часу проводив на лікарняному ліжку, були проблеми з переходом з одного клубу в інший, позаяк якщо довго не граєш, то важко адаптуватися в новому колективі. Тим паче, що вік був уже не юний. Усюди, де грав останнім часом, були свої проблеми. Приміром, у Польщі довго не виплачували зарплати. В Україні тренери не хотіли брати в команду, оскільки боялися мого авторитету. Коли не зміг виходити на поле близько року, то вирішив, що настав час повісити бутси на цвях. Безумовно, за бажання міг повернутися у футбол ще торік. Навіть тепер вважаю, що можу набрати необхідні кондиції та грати в чемпіонаті України. Але це буде вже не той Саленко, який був колись. Настав період, коли я вже готовий стати тренером. Адже відразу завершити кар’єру і почати тренувати практично неможливо. Незабаром планую навчатися у тренерській школі, аби згодом зайнятися цією діяльністю. Останнім часом займався бізнесом. Але ця діяльність – для “підтримки штанів”, вона не приносить мені задоволення. Натомість футбол для мене – це поєднання приємного з корисним. Тому хочу повернутися у спорт.
– Багато розмов точилося довкола того, що ви очолите київську “Оболонь”…
– Я розмовляв із керівництвом київської “Оболоні”. Представив їм свою тенденцію розвитку, змін, методи роботи з гравцями. Тобто більш європеїзований підхід до справи. Гравці мають бути вільнішими та показувати футбол високого рівня. Я знаю, як підняти команду з середнього до певного рівня і зробити так, щоб молоді гравці повірили в себе. Майже 80-90% футболістів в Україні не можуть проявити себе. В мене складається враження, що більшість українських гравців утратили смак до футболу, відбувають номер на полі. Причиною цього є те, що більшість клубів влаштовують ті місця, які вони посідають. Головне – не вилетіти з вищої ліги.
Гліб Ваколюк
Источник: “Львівська газета”
