Буковинський воротар Андрій Мельничук останнім часом захищає кольори команди першої української ліги “Спартак-Горобина” (Суми). На першому колі змагань сумський колектив видав серію на-гора з восьми поєдинків без поразки. Звісно, в цьому є заслуга і Андрія Мельничука. Під час перебування Андрія у Чернівцях з ним розмовляв кореспондент сайту.
— Андрію, чи можеш останні півроку, які ти відіграв за сумську команду “Спартак-Горобина”, зарахувати собі до активу.
Позаяк, гадаю, що у тебе з’явилися пропозиції від інших клубів…
— У мене є можливість продовжити виступи у клубах вищої української ліги. Також можу вирушити до Росії, Казахстану або ж Азербайджану. Контракт із “Спартаком-Горобиною” діятиме ще два роки. На жаль, з вересня минулого року гравці сумського колективу не отримували зарплату та преміальні. Тож грали ми насамперед заради любові до футболу. У такій ситуації зміна мною клубної прописки виглядатиме цілком логічною. І все ж, якщо фінансовий стан моєї нинішньої команди покращиться, то я готовий залишитися у Сумах. Загалом же умови для гравців сумської команди створені непогані. А для сімейних футболістів
навіть знімали квартиру.
— Упродовж 2004 року ти не завжди мав місце в основному складі “Спартака”…
— У мене виникли непорозуміння вже з колишнім тренером “Спартака-Горобини” Валерієм Бермудесом. Однак з приходом Михайла Калити розпочав регулярно з’являтися у воротах сумської команди. Хоча сказати про те, що пан Калита не давав шансу моєму колезі — узбецькому голкіперу Олександру Корнійчуку — не можна. Однак у матчі з сімферопольською командою “Динамо-ІгроСервіс” Корнійчук після трьох ударів пропустив три голи. Завжди пригадуватиму поєдинок у 1/16 фіналу Кубка України проти донецького “Шахтаря”. Ми хоча й програли з рахунком 1:3, все ж, гадаю, зіграли гідно. До речі, у матчі з
командою Мірчі Луческу я зазнав травми.
— А чим тобі запам’ятався період, проведений у Сумах?
— Не можу не згадати сумський стадіон, який, безперечно, є одним з найкращих в Україні. Під час наших матчів на блискучій спортивній споруді збираються приблизно десять тисяч уболівальників. А усі поєдинки розпочиналися в однаковий час — 18.00. Зрештою, у “Спартака-Горобини” існує досить-таки численний фан-клуб. А поєдинки за участю спартаківців можуть подивитися мешканці трьох областей — Сумської, Полтавської та Харківської.
— А як ти взагалі потрапив до сумської команди?
— Моєму переходу до спартаківської команди посприяв тренер її воротарів Сергій Страшненко, який виступав на пристойному рівні ще за союзних часів. До речі, у Сумах міг опинитися нинішній страж воріт харківського “Металіста” Олег Остапенко. Зрештою, про перехід до “Спартака-Горобини” не шкодую. Бо довелося пограти в одній команді з такими пристойними гравцями, як Іван Козоріз, Артур Гриценко, Володимир Лукащук, Володимир Мацигура, Богдан Смішко тощо. А з колишнім футболістом національної збірної України, дніпропетровського “Дніпра”, львівських “Карпат”, криворізького “Кривбасу” та харківського “Металіста” Олександром Паляницею, я навіть мешкав в одній кімнаті.
— Андрію, відомо, що Суми — це спортивне місто.
— Так. Зокрема, у Сумах є команда баскетбольної чоловічої суперліги “Сумихімпром”. Також на пристойному рівні на Сумщині культивуються настільний теніс, міні-футбол тощо. Тож сумським прихильникам спорту нудьгувати не доводиться.
— Ти свого часу пограв за чоловічий “Сокіл” та івано-франківське “Прикарпаття”. Чому надовго не затримався у цих командах?
— “Сокіл” залишив насамперед тому, що у мене з’явилися запрошення з інших команд. Зокрема, російських. На жаль, через хворобу доньки нікуди так і не поїхав. А у Івано-Франківську у мене не склалися стосунки з наставником Богданом Блавацьким. Зрештою, період, який відіграв на Івано-Франківщині, запам’ятався співпрацею з кваліфікованим тренером Ігорем Юрченком. Під його орудою виступав ще в Калуші. Пан Юрченко вміє психологічно підготувати футболістів. Врешті-решт, вважаю
Ігоря Юрченка одним з найкращих тренерів, з яким мені довелося працювати.
— Андрію, коли ти виступав у Івано-Франківську, у тебе була можливість вирушити до Італії.
— Міг стати голкіпером італійської команди “Венеція”. Однак людина, яка повинна була вирішити питання мого переїзду до Італії, залишила нашу державу. Тож у “Венецію” я так і не потрапив.
— Як ти оцінюєш рівень гри воротарів у першій українській лізі?
— Голкіпери першої ліги не поступаються у майстерності своїм колегам з вищого дивізіону. Щобільше, у івано-франківському “Спартаку” виступає талановитий голкіпер Юрій Мартищук, яким вже цікавляться клуби пристойного рівня.
Коли я виступав у сусідньому обласному центрі, то, звісно, намагався поділитися з Мартищуком власним досвідом. Я би дуже хотів, щоб Юрій зміг реалізувати свій потенціал. Непоганий воротар є у львівських “Карпатах” — Андрій Тлумак. А найкращими представниками українського воротарського цеху вважаю досвідчених Олександра Шовковського, В’ячеслава Кернозенка, Юрія Вірта.
— А що можеш сказати про нинішніх голкіперів чернівецької “Буковини”?
— Коли Василеві Раковіці довірили місце основного голкіпера “Буковини”, то йому бракувало насамперед психологічної підготовки. Щодо Павла Сиротіна, то він є голкіпером, який вже давно зробив собі ім’я. А у футболі, як, зрештою, і в будь-якій професії, спочатку ти здобуваєш собі ім’я, а потім твій авторитет вже працює на тебе.
— А не хотів би ти коли-небудь повернутися до “Буковини”?
— У Чернівцях розпочався мій шлях у футболі. Спочатку займався у Ігоря Калити, а згодом у колишнього голкіпера чернівецької “Буковини” і донецького “Шахтаря”, на жаль, вже покійного Володимира Нікітіна. Зараз же мені хотілося б, аби у “Буковині”, врешті-решт, з’явилася стабільність. Пригадую, як у 80-ті матчі нашої команди відвідувала велика кількість глядачів. Бо тоді у нас була пристойна команда. Звісно, необхідно відродити славні традиції “Буковини”. Я ж із задоволенням зіграв би за сильний чернівецький клуб.
— Андрію, незабаром твоя сім’я отримає поповнення.
— Так. Ми з дружиною Ольгою очікуємо на другу дитину. У нас вже є п’ятирічна Олена. Тепер повинен народитися хлопчик. Я не змушуватиму його стати футболістом. Бо у нас дуже важка професія. Ось, трапляється, окремі люди кажуть: “Футболістам жити легко. Вийшов собі на поле, побігав і усе”. А насправді ж нам для того, щоб демонструвати пристойну гру, доводиться наполегливо працювати.
Олексій МАМЧУК
Источник: fanat.com.ua
