Її часто можна зустріти на богемних тусовках, показах моди та концертах. Ще не відомо, чиє ім’я зараз більше “на слуху” – Маргарити Січкар чи її зіркового чоловіка. На відміну від багатьох “других половинок” футболістів Маргарита не вдовольнилася роллю покірної дружини, яка чекає чоловіка зі зборів. Вона стала успішною бізнес-леді і настільки вдало “розкрутила” свій ресторан, що зробила його улюбленим місцем київської еліти. Саме в цьому ресторані Маргарита Січкар й зустрілася з кореспондентом “ВЗ”. Запитала, чи не хочу я скуштувати фірмової страви – суші. Та авторка цих рядків не є прихильницею японської кухні, а от Маргарита – справжня гурманка. Вона належить до “фанів” екзотичних страв з Країни Вранішнього Сонця. Однак з’їла власниця модного ресторану лише кілька шматочків суші і запила водою без газу.
– З Владом ви теж харчуєтеся у своєму ресторані чи він надає перевагу домашнім стравам?
– Переважно їмо тут. Влад любить суші, хоча інколи замовляє свинину, телятину, фуа гру. Вдома не готую, кухнею “завідує” моя мама (вона живе з нами за містом, у будинку). Хоч я сама добре вмію це робити – ще школяркою оволоділа секретами кулінарного мистецтва, у 12 років навчилася готувати борщ. Після закінчення школи вступила до Київського торгово-економічного інституту. Тоді я вперше виїхала кудись без супроводу батьків, але відразу зорієнтувалася в місті. Винайняла квартиру, а от на їжу грошей не залишалося, і я їла варення з хлібом. Після четвертого дня такого харчування втратила свідомість.
Коли закінчила інститут, вже була заміжня, мала трирічну дочку. Пішла працювати за розподілом інженером-технологом, перевіряла шкільні їдальні. Там вперше зіткнулася з хабарництвом у вигляді напакованих продуктами сумок. З ними мене зустрічали на вході, щоб я нічого не перевіряла. Спочатку я всіляко з цим боролася, але потім зрозуміла, що це система. Мене нудило від цього з першої секунди. Дочекалася свого зіркового часу, коли потрапила під скорочення штатів. Пішла працювати бухгалтером у брокерську контору. Але зрозуміла, що бухгалтерія – не мій бізнес, не люблю “сидіти у паперах”. Тому коли мені запропонували очолити підприємство і будувати ресторан, із задоволенням погодилася. Реалізацією моїх фантазій став ресторан “Пантагрюель”. Там зустрілася зі своїм теперішнім чоловіком – Владом. Саме він дав мені можливість фінансової незалежності. Бо до того я хоч і мала відсоток з прибутку, але не могла заощадити гроші для початку самостійного бізнесу. Я не хотіла працювати на когось і створила власний ресторан – “Тампопо”.
– Ви – завжди стильна жінка, помітно вирізняєтеся серед інших. Це можна сказати і про вашу справу…
– З дитинства я завжди відрізнялася від інших. Не курила, коли це було модно, не пила. І тепер можу собі дозволити хіба бокал сухого вина, і то коли є належний привід. Намагаюся не йти з натовпом. Я дуже практична людина і не роблю нічого, що недоцільно та нераціонально. У мене є знайомі, які мають мільйони і хочуть ще, ще і ще. Вони стають залежними від грошей. Зупинитися вже неможливо. Люди все кладуть на вівтар заробляння грошей. Я ж намагаюся врівноважити шальки кар’єри і домашнього вогнища. У людей, які серйозно займаються бізнесом, особисте життя не завжди йде гладко. Хоч я дуже завантажена роботою з ранку до вечора, у мене є “залізні” вихідні – субота і неділя. Весь вільний час присвячую дітям. Не відходжу від свого дворічного синочка Віталика. З другою дитиною до мене прийшло відчуття материнства. Першу народила у 19 років, і це відчуття було не так розвинене. Я настільки обожнюю сина, що хочеться постійно його цілувати, обіймати. Мама каже, що я його балую, але мені так казали і про першу дитину, однак у мене виросла чудова донька, за яку мені не соромно. Вона навчається у Чикаго. У наших з Владом планах – побудувати окремий будинок для дітей. Проект будинку, де живемо тепер, робили разом, обговорювали планування, дизайн, нюанси. Дизайнерів не запрошували.
– Ви п’ять років живете у цивільному шлюбі, маєте дитину. Чому не узаконюєте стосунків?
– Це принципово. Розпишемося тільки тоді, коли змусять побутові обставини. Наприклад, у Німеччині холостяки платять великий податок, тому їм краще вступити у законні стосунки. Якщо й поставимо печатки у паспортах, то не будемо робити гучної вечірки з цього приводу. Ми були свідками на весіллі двох людей, які до того жили разом протягом восьми років і мали спільних дітей. І вже через місяць після шлюбу у них різко зіпсувалися стосунки. Особливо у ставленні чоловіка до дружини. Це при тому, що ініціатором шлюбу була не вона, а він. Тепер вона запропонувала розлучитися, оскільки до реєстрації стосунків вони жили набагато краще. Можливо, спрацьовує ментальність наших людей: мовляв, печатку поставили, куди вона тепер дінеться з “підводного човна”?
– І все-таки якою б незалежною і “просунутою” не була жінка, настає момент, коли їй хочеться стати законною дружиною свого коханого…
– І я, і Влад вже мали перші шлюби, чули марш Мендельсона. Весілля – це гарно, але потребує великої суми грошей. Краще їх витратити на поїздку за кордон разом і отримати більше задоволення. Весілля для наречених є великою роботою, це свято для гостей. Ми з Владом це пройшли і вдруге повторювати цю помилку не хочемо.
– Як довго у вас тривав період “притирання”?
– У Влада досвід сімейного життя значно менший, ніж у мене. Я була у шлюбі чотири роки, він – півроку. Я старша за Влада на шість років (йому 30, мені – 36) і мудріша. Тому намагалася викинути деякі “речі з чемодана”, з яким він прийшов до мене. Адже образу на першу дружину він переносив на мене. Довелося це пережити. Врешті-решт він зрозумів, що я тут ні до чого і що втратить мене, якщо далі так поводитиметься.
– Влад Ващук – гарний, молодий, успішний, заможний чоловік. Очевидно, на його серце було багато претенденток. Поділіться з жінками: як завоювати чоловіка?
– Це мистецтво. Рекомендую молодим жінкам почитати роман Бориса Акуніна “Алмазная колесница”. Коли я його прочитала, зрозуміла, наскільки правильно поводилася у стосунках з чоловіками. Там власне розповідається про мистецтво жінок завойовувати чоловіків. Я робила це інтуїтивно. Причому ще зі шкільних років. У мене була така гра: я вибирала найгарнішого хлопчика, за яким бігали натовпи дівчат, і починала вибудовувати стратегію з привертання його уваги. Через якийсь час він уже телефонував мені додому. І коли пропонував мені зустрічатися, у мене… відразу ж зникав до нього інтерес. Я починала “полювання” на іншого.
– Зазвичай “полювання” – у чоловічій крові…
– Причому цих мисливців-чоловіків відразу бачу. Бо сама була такою. Втім, я ніколи не вважала себе суперкрасунею. Але чоловік “ведеться” на жінку, яка має внутрішню харизму. Без зайвої скромності, я цим володію. Якщо жінка розумна та має багатий внутрішній світ, то може завоювати будь-якого чоловіка. Нехай навіть на перший погляд недосяжного. Головне – хотіти і знати, як цього досягти.
– Подорослішавши, практикували гру у “мисливця” та “жертву”?
– Кілька разів я обпеклася на цьому. У якийсь момент зрозуміла, що переросла чоловіка, який поруч зі мною. Мені стало нецікаво з ним. Але чоловік при цьому чіпко тримався за мене, не хотів відпускати, почалися істерики. Доводилося збирати чемодани і виставляти за двері. Були ситуації з погрозами, переслідуваннями, стеженнями. Можна детективи писати! Це мене лякало. Я зрозуміла, що потребую чоловіка, за яким буду тягнутися. Визначила для себе два критерії у виборі “другої половинки”. Цей чоловік має бут відомим своїм талантом чи вмінням. Словом, щоб я ним захоплювалася. По-друге, він повинен постійно розвиватися, не зупинятися на досягнутому. Бо я така – ніколи не стоятиму на місці. Коли мене випадково познайомили з Владом, він не справив на мене враження. Є у спортсменів такий наліт зірковості, і мене це дратувало. Коли ж я ближче з ним познайомилася, побачила, що він сам ще не знає свого потенціалу. Влад досяг певних висот у спорті та є лідером, надто порядний, добрий до оточуючих, чим багато хто користується.
– Коли ви зустрічалися, то швидше ви добивалися його, а не він вас…
– Футболісти живуть у закритому просторі: бази, тренування, поїздки. Вони мало бувають на “свободі”. Тому на день народження Влада я встановила біля його будинку білборд з привітанням: “Хочу подарувати не просто листівку, а дуже велику листівку”. Він був шокований. Наступного року записала для нього пісню “Любимый мой играет за “Динамо”, яку співає група “Іграшки”. Вірш написав Саша Ягольник за моєю розповіддю. На інший день народження – 29 років – подарувала Владу фільм про нього, який знімали протягом півроку, а він про це не знав. Знімальна група їздила різними містами і записувала інтерв’ю з його близькими людьми і друзями. Цього року на 30-річчя подарувала йому колекційні бутси Девіда Бекхема.
– А він дивує вас такими сюрпризами?
– У нього немає часу на такі подарунки. І він, мабуть, боїться, що вони не будуть такими неординарними, як мої. І даремно. Адже будь-який подарунок, зроблений від душі, незалежно від вартості, вдвічі приємніший.
– Зараз Влад грає в одеському “Чорноморці”. Як він почувається там після московського “Спартака”?
– Дуже комфортно почувається, тим паче після “Спартака”. До нього вкрай доброзичливо поставилося керівництво “Чорноморця” та одесити. Можливо, він заробляє не так добре, як у “Динамо” та “Спартаку”, але душевний комфорт йому більше необхідний. Останній рік у Влада пішов на відновлення душевних сил та ігрової форми. А далі будемо рухатися в бік Європи, Влад мріє про це
Олександра ХАРЧЕНКО
Источник: “Высокий замок”