Сьогодні ми розповімо вам про сербського універсала Мирко Бунєвчевича. Мирко охоче погодився на нашу пропозицію про інтерв’ю. Читайте і ви дізнаєтесь багато нового.
— Розпочнімо спочатку…
— Народився я в Хорватії, а саме в затишному містечку Канац. В 10 років почав активно займатись футболом. Живучи в Хорватії, я виступав за дитячі команди „Гайдук” (Спліт) та „Динамо” (Загреб). Коли в Хорватії почалась війна, моя сім’я переїхала до Сербії.
— Чому обрав саме футбол?
— Розумієш, у мене батько футболіст, брат — футболіст. А мені що залишалось робити?
— В якому віці зрозумів, що станеш футболістом?
— Ще змалку. Бувши 10-річною дитиною, я тільки й чув про футбол. Батько мені казав: „Футбол, футбол і ще раз футбол!”
— В якому віці ти підписав свій перший професійний контракт?
— Повернувшись у Сербію, у сімнадцятирічному віці. Я одразу підписав контракт із сербською командою „Рад”. В „Раді” я провів чотири роки. В той час „Рад” входив у п’ятірку найкращих команд моєї батьківщини.
— Як пізніше розвивалась твоя кар’єра?
— Після успішних виступів за „Рад” мене запросили до флагмана сербського футболу, „Црвеної Звезди”. А у нас „ЦЗ” — це як в Україні „Динамо”. Провівши два роки в „ЦЗ”, я два рази ставав чемпіоном країни та володарем Кубка. І навіть мав шанс зіграти в Лізі Чемпіонів. Але в третьому кваліфікаційному раунді ми програли „Динамо”.
— Мирко, чи брав ти участь у тих матчах?
— На жаль, ні. Я перебував на лаві для запасних. Але мій брат Горан захищав честь Бунєвчевичів.
— Що було далі?
— Після „ЦЗ” я виступав за словенську команду „Мура”.
— Чому ти проміняв чемпіона Сербії на середняка Словенії?
— По-перше, в „ЦЗ” я не завжди мав ігрову практику, по-друге, в Словенію мене запросив відомий Мирослав Блажевич. У Словенії я провів лише сезон. В клубі виникли проблеми з фінансуванням і мені треба було змінювати обстановку.
— Як саме ти потрапив в „Арсенал”?
— „Мура” проводила тренувальний збір у Туреччині. Саме там мене помітив В’ячеслав Грозний і запросив до „Арсеналу”.
— Як ти облаштувався в Києві?
— Разом зі мною в затишній квартирі на Подолі мешкає моя дружина — Саня та син — Петар.
— Як оціниш тренерський потенціал Баранова?
— Олександр Іванович молодий, амбіційний тренер. Йому потрібен час, щоб звикнути до особливостей українського чемпіонату. Він приїхав з Фінляндії, тут один футбол, а там зовсім інший.
— Чи маєш ти хобі?
— Люблю пограти з друзями в Playstation. В цій електронній грі майже завжди обираю збірну Чехії. В цій збірній мені імпонує гра „велетня” Коллера та плеймейкера Росіцького. Я майже завжди роблю навісну подачу, і Коллер головою завершує.
— Чи маєш ти футбольну мрію?
— Кожен футболіст прагне грати в найсильнішій команді. А для мене було б непогано пограти з братом в „Тоттенгемі”.
— З ким ти найбільше товаришуєш у команді?
— Найбільше з Рибичем та Пиричем. А ще з Ковальчиком і Ганцарчиком.
— На яких місцях будуть каноніри в 15-му чемпіонаті?
— Ну, я сподіваюсь, на кращому, ніж на сьогоднішній день. Дивлячись на календар, розумію, що в перших матчах нам буде дуже важко. „Чорноморець”, „Динамо”, „Волинь”… Треба тренуватись. На мій погляд, ми будемо в першій п’ятірці.
— А як тобі новачок команди?
— Пройшло лише декілька тренувань. Я про нього небагато знаю. Нам сказали лише, що він із „Чорноморця”.
— Яку фірму спортивного взуття ти носиш?
— У мене NIKE TOTAL 90. Вони прості й універсальні.
— Як ти ставишся до ліміту на легіонерів?
— Позитивно. Якщо так вирішило ПФЛ, значить так треба.
— Який для тебе найпам’ятніший матч у періоді кар’єри в „Арсеналі”?
— Напевно, матч першого кола 14-го чемпіонату проти донецького „Металурга”. По-перше, я забив гол (навіть сітка прорвалась — прим. Рома), по-друге, Славолюб Муслин це мій тренер, і я хотів йому дещо довести.
— Чи не сумуєш ти за Сербією?
— Трапляється й таке. Белград це моє рідне місто. По завершені кар’єри планую повернутись туди. Можливо, стати тренером.
— Як справи у твого старшого брата Горана?
— Горану вже 32 роки і в „Тоттенгемі” він майже не грає. Тренер не ставить, через рік у нього закінчується контракт, і він шукатиме собі новий клуб.
— Як ти провів літнє міжсезоння?
— Їздив на батьківщину, до Белграда.
— Чи слідкуєш ти за матчами твоєї збірної?
— Обов’язково, навіть підтримую зв’язок із Видичем, Гавранчичем, Кежманом, Дуляєм, Іличем.
— Чим захоплюється твій син?
— Він також марить футболом. Петар кожен день грає в футбол і колекціонує футболки. У нього вдома є майки „Манчестера”, „Бешикташа”, збірної Португалії.
— Яке у тебе найулюбленіше місце в Києві?
— Люблю помандрувати на Хрещатику та Подолі. Часто з друзями збираємося в ресторані на Подолі.
— А хто входить у сферу твоїх друзів-футболістів?
— З „Динамо” Гавранчич, Леко, Нинкович, Огнєнович. З моєї команди Пирич та Рибич.
— Але ж Огнєнович уже поїхав з України?
— У Франції його клуб вилетів з 2-ї ліги в 3-тю. І він, напевно, повернеться до „Динамо”.
— Яка, на твій погляд, найсильніша команда світу?
— На рівні збірних це Бразилія, а клуби, безперечно, „Челсі” та „Барселона”.
— Найкращий гравець…
— Роналдіньйо, Анрі та Рибич (посміхається Мирко та Рибич також).
— Що ти побажаєш фанам „Арсеналу”?
— Я обіцяю, що команда буде грати для вболівальників. Тож приходьте на стадіон і ви не пошкодуєте.
Источник: fcarsenal.kiev.ua