Коли надходить пора великих стартів, всі ми очікуємо від наших спортсменів успіхів. Так вже у нас повелося, що попри все, вимагаємо від них медалей. Між тим, цей підхід максималіста давно вже не має під собою жодних основ, адже спорт в Україні, якщо подивитися на речі реально, перебуває на “задвірках імперії”.
Колись у великій єдиній країні ми пишалися великою кількістю людей, що дружили із спортом. Вітер перемін за останні двадцять років багато що поміняв, у тому числі й пріоритети суспільства. І про спорт якось підзабули – знайшлися інші, начебто більш важливі речі.
Держава проголосила масовий спорт і фізкультуру одним з пріоритетів своєї політики, але наразі все це лише на словах. Ми не те, що відстаємо від провідних спортивних держав. Як казав один сатирик, ми вже відстали. Різниця в тому, що конкуренти, якщо так можна сказати, вийшли вперед і продовжують розвивати спортивну інфраструктуру шаленими темпами. Україна ж тільки розмірковує, чи варто цим займатися.
Шанси наздогнати в цьому питанні нормальні європейські країни, на які ми наче орієнтуємося, невеликі. Хіба що раптово схаменемося й почнемо відроджувати спорт з його основ. Наразі знову маємо жалюгідний відсоток у бюджеті, на який не те, що побудувати, а навіть відремонтувати потрібну кількість об’єктів неможливо.
Зі своєї вини чи ні, бездіяльним і безпомічним виглядає Міністерство у справах молоді, сім’ї і спорту. (Поєднання цих складових під одним дахом давно вже шокує фахівців, так само як і Міністерство культури й туризму). Керівники відомства постійно посилаються на скромний державний бюджет у сфері спорту, але ж існують і інші важелі впливу – як то керівна вертикаль. Чиновники повинні якось впливати на політику на місцях, а не спостерігатися за дальшим розпадом спортивної інфраструктури.
Яскравим прикладом розброду в суспільстві є ситуація навколо найбільшої арени країни й однієї з найкрупніших в Європі – НСК “Олімпійський”. У випадку виграшу Польщею й Україною тендеру на проведення континентальної першості київський стадіон є головним претендентом на право прийняти фінальний матч 2012 року. Каменем спотикання стала земельна ділянка на Спортивній площі, де років із п’ять тому знесли речовий ринок і почали споруджувати торгівельно-розважальний комплекс. Замовником виступила компанія «НЕСТ-Хаммер», до речі, спонсор федерації легкої атлетики України, а власне виконавцем, на якого в основному посилається преса, фірма «Юджин». Будівництво собі потихеньку тривало, аж поки президенту ФФУ Григорію Суркісу не прийшла в голову ідея провести футбольний чемпіонат Європи в Україні й Польщі.
Задум сам по собі викликає лише позитивні враження – а чому б і ні? Тим паче, помаранчева революція продемонструвала «цивілізованій» Європі, що ми теж дружимо з демократією, тож нам можна довіряти. Пісенний конкурс «Євробачення», за визнанням фахівців, відбувся ледь не на найкращому рівні за 50 років його проведення. Ініціативу ФФУ підтримали поляки, а потім і наші державні мужі – «спортивне» міністерство на чолі з Юрієм Павленком, відставлений нині віце-прем’єр Микола Томенко і навіть Президент України Віктор Ющенко. Був створений оргкомітет Євро-2012 на чолі з першим віце-президентом ФФУ Олександром Бандурком.
Будівництво поблизу «Олімпійського» протягом тривалого часу викликало занепокоєння лише у вболівальників та окремих журналістів. На жаль, вираз «четверта влада» стосовно спортивної преси у нас навряд чи можна застосувати – її голос рідко хто чує. Отже через будмайданчик, точніше – через вимоги заходів безпеки, на відбіркові матчі чемпіонату світу, що проходили в Києві, продавали 60 замість 82 тисяч квитків. Хоча це, зауважимо, не стало перешкодою бажанню ФФУ зібрати повну арену на зустрічі проти збірної Туреччини заради святкування виходу національної команди на чемпіонат світу. Тобто квитки продавали у всі сектори, хоча повний стадіон народу не зібрався – тисяч сімдесят.
На початку листопада заявка України з Польщею потрапила до трійки «фіналістів», між якими за рік й виберуть господаря першості Старого Світу 2012 року, і це викликало нову хвилю «наїздів» у ЗМІ на забудовників. При цьому, що парадоксально, ніхто не взнав думки бізнесменів-будівників – опитували чомусь виключно представників іншої сторони. Серйозний сполох Григорій Суркіс підняв, коли керівники “Юджина” відмовилися повністю згорнути будівництво, зауваживши при цьому, що готові розглянути альтернативні варіанти для пошуків шляхів евакуації. Тим паче, висновки французьких експертів стосовно безпеки будівництва для глядачів стадіону у “НЕСТ-Хаммера” начебто є.
Підключилося й “спортивне” відомство, прийнявши рішення створити експертну групу, куди залучалися б представники міністерств з надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, будівництва та архітектури, навіть навіщось і СБУ, Федерації футболу України, керівництва НСК «Олімпійський» та товариства «Юджин». Якось осторонь залишилася Київська міська рада, яка власне й дозволила будівництво, залишивши «почесне» право розбиратися іншим. До 15-го грудня ця «збірна» має надати свої висновки стосовно того, наскільки будівництво заважає повноцінному функціонуванню стадіону. А будівельники тим часом пообіцяли, що торгівельно-офісного центр до кінця 2005 року не вийде вище нульового рівня (тобто не буде вище, ніж є нині).
Президент ФФУ хотів прискорити цей процес, адже вже 14-го грудня чиновники міжнародних футбольних інстанцій оглядатимуть українські стадіони. Зі сторони все виглядає так, наче в будівництві навколо стадіону й криється головна небезпека не отримати право на проведення чемпіонату Європи. Ми чомусь забуваємо, що для цього потрібен гідний рівень доріг, готелів, аеропортів, чого наразі в нас немає і невідомо, коли буде. Та й інші арени, на яких ми розраховуємо провести Євро-2012, ще не в тому стані, щоб ними милуватися. У Дніпропетровську й Донецьку будівництво взагалі тільки починається, реконструкція стадіону у Львові теж ще не стартувала.
Занепокоєння Суркіса-старшого, крім суто спортивних причин, може мати й інший характер. З вуст вже кількох людей доводилося чути, що у президента були свої плани стосовно Спортивної площі, а можливість проведення Євро-2012 надало шанс вигнати з прилягаючої до стадіону ділянки конкурентів. Не знаючи, не будемо казати, які саме перспективи розвитку території малював собі президент ФФУ, чи то спортивні, чи ні, але всім зрозуміло, що застовпити за собою місце в центрі столиці ніколи не завадить.
Поки йшла така собі “холодна війна” Григорій Суркіс на правах народного депутата подав запит до Президента України з проханням розібратися у ситуації з «Оліміпйським». Ющенко доручив цю справу прем’єр-міністру України Юрію Єханурову, який, крім усього іншого, став головою оргкомітету з підготовки до усіх можливих змагань, які тільки спали на думку – Олімпійських, Параолімпійських, Дефлімпійських ігор, всесвітніх Універсіадах, чемпіонатах світу та Європи. Цілу годину засідання Уряду планувалося приділити цьому питанню 23-го листопада, але через зайнятість прем’єра – перенесли ще на тиждень.
Розв’язання проблеми затягується, але думається, що знайти варіант, який влаштовував би усіх, цілком можливо. Говорилося й про відкриття інших виходів з боку профільного міністерства і про будівництва додаткових естакад для пішоходів – пропозицій чимало, і втілити їх у життя не така вже велика проблема, було б бажання. Думається, питання великою мірою полягає в тому, що в сучасному житті люди не звикли поступатися, хоча такі прояви якраз і є демонстрацією сили й мудрості, а не слабкості, як сучасні люди звикли міркувати. Твердолобість ще ні до чого доброго не призводила.
Стосовно ж будівництва арен в Україні в цілому, то ситуація тут продовжує залишатися плачевною. І Київ лише підтверджує прикру тенденцію, за роки незалежності не побудувавши жодного спортивного об’єкта.
Як дуже влучно помітив уславлений у минулому баскетболіст, а нині президент БК “Київ” Олександр Волков, столиця повинна показувати регіонам приклад, який варто наслідувати. Якщо ж на місцях бачитимуть столичні суперечки, що місяцями точаться на найвищому рівні лише через один стадіон, то і самі не надто шукатимуть собі проблем «на одне місце» й не поспішатимуть “дружити” із спортом. А жаль.
Андрій ФОМЕНКО, “Україна молода”
Источник: champion.com.ua