ДОВІДКА
Владислав ВАЩУК
Народився 2 січня 1975 року в Києві. У футбол грає з 1982 року. Вихованець ДЮСШ СКА Київ. Амплуа – центральний захисник. Перший тренер – Анатолій Сергієнко. Виступав за команди “Динамо-3” Київ (1992), “Динамо-2” Київ (1993, 1995 – 1998, 2000 – 2001), ЦСК ЗСУ Київ (1993), “Динамо” Київ (1993 – 2002, з серпня 2005-го і донині), “Спартак” Москва (2003), “Чорноморець” Одеса (2004 – серпень 2005).
У вищій лізі чемпіонату України провів 239 матчів, забив 10 голів, у російській прем’єр-лізі – 25 матчів, 1 гол. Чемпіон України 1994 – 2001 років, срібний призер 2002 року. Володар Кубка України 1998 – 2000 років. Володар Кубка Росії 2003 року.
У єврокубках провів 59 матчів, забив 3 голи. Півфіналіст Ліги чемпіонів сезону 1998/1999 року. За національну збірну України зіграв 54 матчі, забив один гол. Учасник відбірних турнірів чемпіонатів світу 1998 (8 матчів), 2002 (12) і 2006 (1) та чемпіонату Європи 2000 (12, 1 гол). У складі молодіжної збірної України зіграв 21 матч. Учасник відбірного турніру молодіжної першості Європи 1996 (10).
Через шість днів на полі львівського стадіону “Україна” відбудеться перший півфінальний матч розіграшу Кубка України, в якому “Карпати” прийматимуть флагмана вітчизняного футболу, лідера національного чемпіонату – київське “Динамо”. Одним із тих, хто напевне вийде на поле в цьому поєдинку у складі столичного клубу, буде центральний захисник динамівців Владислав Ващук. Вихованець футбольної школи київського СКА вперше одягнув біло-синю футболку “Динамо” ще далекого 1992 року. Сьогодні Ващук – один з найдосвідченіших і чи не найнадійніших захисників не лише “Динамо”, а й усього українського футболу. Недаремно головний тренер національної збірної України Олег Блохін каже, що вірить у Ващука і сподівається на його успішний виступ у складі головної команди країни влітку цього року на чемпіонаті світу в Німеччині. Мріє вдало зіграти на футбольних полях Ляйпціга, Гамбурга та Берліна і сам Ващук, для якого світовий форум повинен стати вершиною його футбольної кар’єри. Про свій шлях у футболі, а також про плани на майбутнє Владислав Ващук розповів у розмові з кореспондентом “Поступу”.
– Владиславе, минулої суботи “Динамо” вдома не зуміло обіграти полтавську “Ворсклу” і тим самим дозволило донецькому “Шахтарю” наблизитися до себе на відстань однієї перемоги. Чим Ви можете пояснити те, що “Динамо” після 11-матчевої переможної серії в національному чемпіонаті втратило два важливі пункти в матчі з далеко не найсильнішою командою української вищої ліги?
– Бувають такі матчі, коли м’яч не йде у ворота. Адже це футбол, а в ньому трапляється різне. І далеко не завжди перемагає той, хто краще грає. Тому жодної трагедії з нічиєї в матчі з “Ворсклою” робити не потрібно. Хлопці старалися, дуже хотіли перемогти, створили кілька небезпечних моментів, але цього разу не вийшло. До того ж не можна забувати і про погоду. Всі ми добре знаємо, що на важкому полі перевага в майстерності нівелюється і захищатися на такому газоні значно легше, ніж атакувати. А “Ворскла” і не думала йти вперед. Проте ще раз наголошую: нічого страшного не трапилося. У тому, що “Шахтар” скоротив відставання від “Динамо”, є і позитив. Звичайно, не для нас, а для вболівальників – боротьба за чемпіонський титул буде ще гострішою, а саме це й потрібно шанувальникам футболу. Чи не так?
– А що Ви можете сказати про кубкове півфінальне протистояння з львівськими “Карпатами”?
– Напевно, для “Карпат”, як і для всіх клубів України, матчі з “Динамо” будуть особливими. Тим паче, що це поєдинки півфіналу Кубка України. Не можна забувати і про те, що нині “Карпати” грають у першій лізі, а після того, як вони вибили на попередніх стадіях три команди вищої ліги, серед яких був і “Шахтар”, апетит у них зріс максимально. Звичайно, ми якнайсерйозніше налаштуємося на поєдинки з львів’янами, але якоїсь особливої підготовки, мабуть, не буде. Для “Динамо” матчі з “Карпатами” – чергові зустрічі на внутрішній арені. Сподіваюся, що вони будуть цікавими і достатньо видовищними. Хоча тут велике значення матиме те, за яких погодних умов вони проходитимуть. Але за будь яких обставин вірю, що в фінал вийде “Динамо”.
– Уперше біло-синю футболку “Динамо” Ви одягли ще 1992 року. А як і де Ви почали грати у футбол?
– Мій батько завжди хотів, щоб я став футболістом. Уперше записатися до ДЮСШ київського СКА я спробував, коли мені виповнилося шість років. Щоправда, набирали з семи, тому на відбірному занятті мені довелося конкурувати з хлопцями, які були на рік старші від мене. На жаль, серед тих, кому видали красиві футболки червоного кольору, мене не було. Проте за рік відбір я пройшов упевнено.
– Окрім футболу, ще якимись іншими видами спорту Ви в дитинстві захоплювалися?
– Звичайно, особливо мені подобалися зимові види спорту. Щойно випадав сніг, ми з хлопцями каталися на санках і ковзанах, а найулюбленішим нашим заняттям був хокей. Любов до цієї гри в мене залишилася й донині. І ми інколи з друзями збираємося, щоб поганяти шайбу. Але на першому місці у мене завжди був футбол.
– За футбольним амплуа Вас усі знають як захисника. А в дитинстві Ви також грали лише на цій позиції?
– Ні, як і всі хлопці, найбільше я любив забивати голи. Саме як нападника пробували мене на перших тренуваннях. Проте в мене завжди було багато сил і бажання грати, а тому, коли зривалася атака нашої команди, я частенько вертався назад, щоб допомогти захисникам. І тоді тренер, помітивши, що в оборону я біжу з не меншим бажанням, аніж в атаку, вирішив перевести мене в захисники.
– У складі головної команди київського “Динамо” Ви дебютували у 18 років. Які спогади залишилися у Вас від того матчу?
– “Динамо” грало з чернівецькою “Буковиною”. Михайло Фоменко випустив мене на позиції переднього захисника. Звичайно, дуже хвилювався, ніяк не міг заспокоїтися. І лише коли заробив кутовий і почув схвальні вигуки з трибун, мене потроху почало “відпускати”. Після того матчу Фоменко щораз частіше довіряв мені місце в основному складі.
– Які спогади залишилися у Вас від роботи під керівництвом Михайла Фоменка?
– Я твердо переконаний, що це один з кваліфікованих тренерів у нашому футболі, яких не так уже й багато. Тому дивує, що йому не завжди знаходили місце для роботи. А можливо, це й закономірно. Адже в Україні, як правило, великий попит на “тренерів-пожежників”, які можуть досягти необхідного результату вже сьогодні. А Фоменко – це тренер, який вміє заглянути в завтрашній день, він працює на перспективу. Не сумніваюся, що керівники “Таврії” не пожалкують, що довірили посаду головного тренера саме Фоменкові. Але їм потрібно набратися трохи терпіння і створити належні умови для роботи.
– Вам пощастило не один сезон працювати під орудою леґендарного Валерія Лобановського. Що Ви можете сказати про його методи роботи з футболістами?
– Уся команда з хвилюванням очікувала першої зустрічі з метром. Але коли Лобановський зайшов у прес-центр стадіону “Динамо”, де зібрали колектив, і почав спокійно говорити, всі одразу заспокоїлися. Він нікого “не грузив”, а просто розповів про свої погляди на футбол, про розроблені ним програми тренувального процесу. А за кілька днів розпочалися тренування. Величезний обсяг роботи ми виконували буквально на одному диханні. До того ніхто з нас ніколи так “не пахав”. І уявіть собі, ні в кого з нас навіть думки не було десь недопрацювати. Настільки великим був авторитет Валерія Лобановського.
– А в московському “Спартаку” в Олега Романцева було легше?
– Романцев також давав навантаження чималі. Особливо я запам’ятав вправу, яку ми називали “Баварія” – 17 хвилин човникового бігу поперек поля з постійним збільшенням дистанції. Але після Лобановського мені їх витримати було не надто важко. Хоча для інших це були пекельні муки.
– Скажіть, а чим можна пояснити той факт, що тодішній президент “Спартака” Андрій Чєрвічєнко, який особисто запросив Вас до “Спартака”, трохи більше як за рік часу сам же Вас і відрахував з “народної” команди Росії?
– Це справжній подвійний стандарт. Причин таких дій Чєрвічєнка я не знаю, мені їх ніхто ніколи не пояснював. Урешті-решт нехай це залишиться на його совісті. Тому я можу лише здогадуватися, що було насправді. Але ще більш незрозумілим для мене є рішення Чєрвічєнка про звільнення Романцева… Це було цілковите безглуздя, наслідки якого є відчутними ще й донині.
– До речі, а як складалися Ваші стосунки з Олегом Романцевим? Чи часто Ви з ним спілкувалися?
– З Романцевим ми спілкувалися не рідше, ніж з Лобановським. Щобільше, коли Романцев очолив московське “Динамо”, я міг знову опинитися під його орудою. Ми з ним постійно підтримували телефонний зв’язок, але через певні нюанси мій перехід у табір московських динамівців не відбувся.
– А як Вам загалом жилося в Москві?
– Я дуже швидко зрозумів, що Москва – це не місто, а ціла країна. Ритм життя у столиці Росії просто колосальний. На мою думку, аби жити в Москві, потрібно там народитися або принаймні вирости. А дорослій людині призвичаїтися до такого ритму дуже важко. Особливо, коли в тебе там мало знайомих. Мені було трохи легше, бо виручали друзі-футболісти. Насамперед це Єгор Тітов та Дмитро Парфьонов.
– Що Ви відчули, коли після тривалої перерви повернулися до лав національної збірної України?
– Приїхавши на рідну базу у Кончу-Заспу, одразу відчув, як до мене повертається впевненість у власних силах. Було враження, що я нікуди звідси і не їздив. Одно слово, було відчуття, що я повернувся додому. Врешті-решт, так воно і є.
– Свого часу пара центральних захисників Владислав Ващук – Олександр Головко була чи не найкращою в Європі. Невже Ви не мали запрошень від грандів з-за кордону?
– Кілька доволі солідних пропозицій у мене справді було. Зокрема, коли я пішов з “Динамо”, то на зв’язок виходили дортмундська “Боруссія” та “Монако”. Але зробити конкретну пропозицію гравцеві з важкою травмою наважився лише московський “Спартак”. Напевне, на Заході, де більш прискіпливо, ніж на Сході, рахують кожну копійку, побоялися ризикувати.
– Багато років поряд з Вами на полі діяв Андрій Шевченко. Чи могли Ви тоді, на початку футбольної кар’єри, передбачити, яке фантастичне майбутнє чекає цього хлопця?
– Звичайно, ні. Напевно, таке передбачити не міг ніхто, та й не можливо таке спрогнозувати в принципі. У кожного з нас своя доля – як у житті загалом, так і в футболі зокрема. Андрій обрав правильний шлях, ось Фортуна йому й посміхнулася. А я просто тішуся його здобутками.
– Майже всі футболісти є автоманами. А яке значення автомобілю надаєте Ви?
– З одного боку, автомобіль – це лише засіб пересування, але з іншого – за його виглядом оцінюють і власника. Моїм першим автомобілем була “дев’ятка” кольору форелі, але її вкрали. Потім я їздив “Маздою-323”, яку поміняв на Mercedes 320Е. У Москві пересів на Audi А6, а зараз їжджу шостою моделлю BMW.
– Ким би Ви стали, якби свого часу не зайнялися футболом?
– Мій товариш Юрій Дмитрулін говорить, що якби не футбол, то з нього вийшов би професіональний таксист. Ми ж із моєю дружиною Маргаритою налагоджуємо ресторанний бізнес. Я вважаю, що це нормально. Наш заклад називається “Тампопо”. В ньому можна скуштувати східну і європейську кухню.
– У кожного футболіста є мрія. А яка вона у Владислава Ващука?
– Передусім хочу сказати, що мрія, а точніше, мета повинна бути в кожної людини. Стосовно моєї найближчої мети, то вона звучить так: я дуже хочу поїхати на чемпіонат світу з футболу цього року не як турист. Сподіваюся, що своєю грою завоюю право вийти на футбольні поля Ляйпціга, Гамбурга і Берліна в синьо-жовтій футболці збірної України. І ще вірю, що наша команда зуміє вийти з групи і зробить усе можливе, щоб якомога довше не повертатися додому.
– Владиславе, мабуть, говорити про це ще передчасно, але все ж. Вам зараз 31 рік. Що плануєте робити по завершенні футбольної кар’єри?
– Як і більшість футболістів, яким стукнуло 30, підсвідомо починаю задумуватися над своїм майбутнім. Не буду оригінальним, коли скажу, що по завершенні кар’єри гравця маю намір стати тренером. Шкода лише, що футболістам, згідно з чинним положенням, не можна навчатися на тренерських курсах.
Іван ДУПНАК
Источник: “Поступ”