Колишній капітан столичного “Динамо” та збірної України захисник Олександр Головко, 34 роки, заснував спортивний клуб “Атлетік-Ас”. Там і запропонував зустрітися. Повів до невеликого затишного кабінету. Замовив коктейль та чай. Переглянув останні новини з Інтернету. Гаразд, можемо починати, сказав.
– Чи поїдете у ролі глядача на Кубок світу?
– Ні. У липні закінчується контракт із “Таврією”. Продовжено його не буде, а у футбол на високому рівні грати хочеться. Тому займатимуся подальшим працевлаштуванням. Чекатиму пропозицій. Ще не награвся. А закінчують нехай ті, хто нажив собі пузо у 34 роки. Я його не маю.
– Ви підтримуєте зв’язок з нашими збірниками?
– Зараз їх краще не чіпати.
– Чого може досягти Україна на Мундіалі?
– Чого завгодно. Сюрпризи не виключені. Але вихід з групи буде хорошим результатом.
– Кого вважаєте фаворитами Кубка?
– Німців, бразильців, французів, аргентинців.
– Рівень футболу останнім часом вирівнявся?
– Так.
– Тоді чому на масштабних турнірах немає нових фаворитів?
– Є поняття середнього рівня. Він зростає. А “займатися спортом високих досягнень” можуть, як і раніше, одиниці.
– Перший реальний шанс потрапити на Мундіаль Україна мала наприкінці 1997-го. Тоді у плей-оф поступилися хорватам. Чим пояснити ту поразку?
– Матч у Загребі програли тактично. Почали вести невластиву нам гру першим номером. Хоча до того у відбірному циклі діяли від оборони.
– Винен Йожеф Сабо – тодішній тренер?
– Ні, футболісти. Сабо не давав настанови бігти вперед.
– Через два роки до фінальної частини чемпіонату Європи-2000 Україну не пустила Словенія. Вирішальний матч проходив у Києві в снігову заметіль. Це вплинуло на результат?
– Ні. Але то був найсумніший момент у моїй футбольній кар’єрі. Після матчу в роздягальні плакав. І не тільки я. Деякі хлопці взагалі били стіни, волали.
– А був ще й плей-оф до Кубка світу-2002 з німцями.
– Досі дивуюсь, як підопічні Феллера зуміли відновитися за три дні, які розділили перший матч і другий. Простими методами домогтися цього було нереально. Німеччина на той момент була далеко не сильною командою. Із “зірок” хіба що Кан. А в Дортмунді вони діяли так, немов інопланетяни прилетіли захоплювати Землю. Інша причина – неоптимальний склад українців.
– Який головний фактор успіху збірної у відбірному турнірі до Кубка світу-2006?
– Кажуть, мікроклімат у команді поліпшився. Усе це маячня. Мікроклімат у таборі збірної був чудовим при будь-якому тренерові. Кажу це сміливо, адже грав за національну команду ще у 1995-му, коли її тренував Анатолій Коньков. Чому вийшли саме зараз? Просто забили більше, ніж пропустили. І, звичайно, тренерський фарт. Блохін – фартовий тренер. Сабо не був таким. Валерій Васильович на той момент – теж, з якихось причин.
– За кого, крім України, вболіватимете на Кубку світу?
– Було б непогано, щоб виграли англійці. Щиро вони у футбол грають.
– Сім років тому ви могли опинитися у тамтешній прем’єр-лізі. Їздили на оглядини до “Ліверпуля”. Чому так і не стали гравцем “червоних”?
– У “Ліверпуля” було чотири кандидати на одне місце. Реально я на той момент коштував утричі дорожче, ніж камерунець Сонг, якого і взяли.
– 1995 року ви перейшли до “Динамо” з “Таврії” і одразу завоювали тверде місце в основі. Що допомогло?
– Цілеспрямованість та внутрішня злість. У Сімферополі була гарна школа становлення. Тоді у Криму важко було і жити, і працювати. Навколо команди крутилися нечисті люди і гроші.
– Ви грали і заднім, і переднім захисником. Де зручніше?
– Більше персонально звик діяти. Знав: моє завдання – не дати нападникові отримати м’яча. Був таким собі “собакою”.
– Проти кого найважче було діяти?
– Проти Янкера з “Баварії”. Переграв він мене у домашньому півфіналі Ліги чемпіонів 1999/2000. Габаритний форвард, не рівня мені.
– 1992 року “Таврія”перемогла у фінальному матчі “Динамо”. Це була несподіванка?
– Чому? “Динамо” було кращим за іменами, за фінансами, але не за грою. Грали дві рівні команди.
– Лобановський на матчі особисто кожного гравця настроював?
– Ні. Викликав усіх захисників. Отримуєш завдання. “Готовий, здоровий?” – запитує. Киваєш головою – і пішов. А на полі вже сам вирішуєш, як краще діяти.
– У вашій кар’єрі Владислав Ващук був найкращим партнером?
– Ми навіть не перегукувалися, діяли на автоматі. Поза полем підтримували товариські стосунки. У мене взагалі в команді друзів не було. Найкращий мій друг – дружина. Їй я довіряю те, про що ніхто не знає.
– Як познайомилися?
– У Сімферополі Ірина працювала в магазині. Прийшов щось купити. Це була любов з першого погляду.
– Чому Ірина вже не працює на телеканалі “Інтер”?
– Туди прийшла нова команда. Вона дружині не сподобалася. Ну й добре – народила мені другу дитину. Зараз – домогосподарка. І не скажу, що їй це не подобається.
– Чому ви пішли з “Динамо”?
– Я вже не підходив для того, що далі було у команді.
– Що ж там відбувалося?
– Зміна поколінь, прихід гравців, не всі з яких відповідали клубному рівневі. Люди не виділялися на тренуваннях, але у склад потрапляли. Були і на тренуваннях конфлікти.
– Рукоприкладство?
– Ну… Здоровий чоловічий колектив. Зі своєю ієрархією, акцентами…
Источник: ua-football.com