Валерий ОНУФЕР: “Собираюсь стать инспектором футбольных матчей”

ГОЛОВНЕ – ПІДТРИМУВАТИ НАЛЕЖНУ ФОРМУ

– То був кубковий поєдинок 1/32 фіналу між хмельницьким “Поділлям” та чернівецькою “Буковиною”. – бере слово колишній арбітр. – Федерація футболу України дала дозвіл на його проведення у Закарпатті, де обидві команди якраз тоді проводили свої передсезонні збори. Зустріч з цієї причини було перенесено з 16-го на 10 лютого, а всі інші відбулися у зазначений термін. Найцікавіше те, що 10-го числа у мене день народження, але що поробиш – їхати довелося.

– А свій дебют у ролі головного арбітра команд-майстрів пам’ятаєте?

– Звичайно! Це була зустріч “Динамо” (Ірпінь) – “Торпедо” (Запоріжжя) у чемпіонаті СРСР другої ліги 1986 року. Перед початком я дуже хвилювався, однак, за словами тодішнього голови суддівського комітету України Лева Олександровича Саркісова, який приїхав подивитися на якість суддівства, мені вдалося провести матч на належному рівні. Пан Саркісов оцінив мої дії четвіркою (за п`ятибальною системою), що для дебюту, гадаю, було не так уже й погано.

– З чого почалися ваші перші кроки у суддівстві?

– Мій давній товариш Степан Сельменський, завершивши кар’єру футболіста, розпочав суддівську практику і одного разу запропонував мені спробувати відсудити матч на першість міста. Я хоча і відчував деяке побоювання, все ж погодився. Спробував – сподобалося. Це було 1984-го, а вже за рік я мав за плечима досвід обслуговування матчів на першість області та міста, тож Закарпатська колегія суддів спільно з обласною Федерацією футболу рекомендувала мене на республіканський збір молодих арбітрів. У такому розширеному складі подібний збір проводився вперше і кожна область делегувала одного представника. Разом зі мною на ньому були такі відомі арбітри, як П’яних, Шевченко, Стоян, Панчик, Горожанкін та Овчар.

– Що корисного почерпнули для себе на першому в житті зборі?

– Досвідчені фахівці Костянтин Вихров та Ярослав Баликін, під орудою яких він проходив, дали молодим арбітрам чимало порад. Для себе тоді я відкрив багато нового у плані теоретичного пізнання суддівства.

Потім (у 1986 році) мене регулярно почали викликати на основні суддівські збори-семінари, після кількох матчів колективів фізкультури мені довірили відсудити зустріч у другій лізі чемпіонату Радянського Союзу, про яку я згадував вище.

– Чи мали якусь особливу систему підготовки до того чи іншого матчу?

– Упродовж усього року підтримував себе в належній формі: по два-три рази на тиждень займався фізичними вправами, бігав кроси. Щодо безпосередньої підготовки до матчів, то за два дні до поєдинку намагався себе не перенавантажувати. А ще краще – сауна, після якої відчуваєш зміцнення сил. Ну і, звичайно ж, перед кожним протистоянням уважно вивчав склади команд, адже є такі гравці, за якими вже з першої хвилини потрібен пильний нагляд. У кожного свій характер, особливості, все це арбітрові потрібно враховувати.

ЦІКАВІШЕ СУДИТИ НАПРУЖЕНІ МАТЧІ

– Поєдинки яких команд обслуговувати було найлегше?

– Взагалі-то і легше, і приємніше, і цікавіше було судити напружені матчі провідних команд вищої ліги, адже їхні гравці добре підготовлені технічно й фізично, тож більше “чистого” футболу.

– Арбітрові часто доводиться вислуховувати на свою адресу чимало образливих вигуків з боку вболівальників, тренерів та футболістів. Якою була ваша реакція на подібні речі?

– Під час матчу намагався не підпадати під їхній вплив, а продовжував виконувати свої безпосередні обов’язки. А от коли вразливі репліки доводилося чути після завершення поєдинку, який ти провів на належному рівні, повірте, було дуже прикро. Якщо ж відчував, що зустріч відсудив не найкраще, – переживав і робив для себе певні висновки.

– Свого часу ви були арбітром ФІФА. Коли отримали це почесне звання?

– Восени 1992 року Федерації футболу України та суддівському комітету було надано право надіслати список українських арбітрів для обслуговування міжнародних матчів з ФІФА. До нього разом із Василем Мельничуком, Вадимом Шевченком та Володимиром П’яних потрапив і я. Отже, ми стали першими українськими арбітрами, котрі у 1993 році почали судити під егідою головної футбольної організації світу.

– Пригадайте, з чого розпочиналося ваше суддівство на міжнародному рівні?

– Із обслуговування матчів групового відбіркового турніру за участю юнацьких збірних (вік гравців – 16 років) Чехії, Естонії та Мальти 1993 року в Празі. Разом із болгарським рефері та грузином Лацабідзе, котрі допомагали мені на лінії, відсудив матч Естонія – Мальта, в якому перемогли мальтійці – 2:0. Усього ж у цій групі відбулося три поєдинки, у двох з яких я був лайнсменом. А взагалі найскладнішою та найвідпові-дальнішою на міжнародному рівні була для мене зустріч Кубка кубків між норвезькою командою “Брандт” та бельгійським “Брюгге” восени 1996-го.

– Чим же вона так запам’яталася?

– У цьому поєдинку обидві команди продемонстрували справжні бійцівські якості. Цікаво, що, перегравши бельгійців у 1/8 фіналу, “Брандт” потім вибив із розиграшу Кубка кубків голландський ПСВ (Ейндховен).

– Чи помітили якусь суттєву різницю під час обслуговування матчів чемпіонату України та поєдинків за участю європейських клубів?

– На відміну від поєдинків нашої національної першості, трибуни стадіонів різних країн Європи збирають значно більшу глядацьку аудиторію. Підготовка спортивних споруд до кожної зустрічі та емоційність численних уболівальників створюють атмосферу справжнього футбольного свята, а це, безумовно, позитивно позначається на настрої арбітрів. Щодо класу закордонних футболістів, то я не сказав би, що він набагато вищий, ніж в українців. Зростання популярності того чи іншого гравця багато в чому залежить від реклами, яку створюють їм телебачення, преса тощо.

– За кілька років у суддівства під егідою ФІФА ви побували у багатьох країнах Європи. Тож приємних спогадів та вражень, мабуть, вистачить на все життя. А що запам’яталося найбільше?

– Справді, завдяки футболу я побував у багатьох країнах. Ніколи не забуду подорож до Єрусалима, де побував біля знаменитої Стіни плачу. Цікаво було подивитися, як живуть люди на крайній півночі Європи – в Норвегії, а особливо на Фарерах, де лише на одному з дев’ятнадцяти островів цієї крихітної країни, крім моху, трави та скель, довелося побачити й дерева. А коли обслуговував єврокубкову зустріч у Туреччині, найбільше запам’ятався Босфор, перепливаючи який, потрапляєш із Європи до Азії.

– Свій останній матч на професіональному рівні ви провели трохи більше року тому. Пам’ятаєте ту зустріч?

– Авжеж. Це було у листопаді 2002-го в Дніпропетровську, де у чвертьфіналі розиграшу Кубка України “Дніпро” зустрічався із київським “Арсеналом” (2:0). Під час суддівства цього поєдинку в мене було відчуття майбутньої ностальгії щодо минулого. А після завершення зустрічі на душі стало гірко. Та разом із тим я відчував задоволення. Задоволення від шляху, який було пройдено за багато років життя. Одразу ж після фінального свистка місцеві телевізійники, знаючи, що цей матч останній у моїй кар’єрі, взяли у мене інтерв’ю на футбольному полі. Було приємно… А першим із завершенням суддівської практики мене привітав голова інспекторського комітету Федерації футболу України Анатолій Дяченко (він тоді був делегатом ФФУ на матчі), котрий схвально відгукнувся про мою роботу. Привітали й колеги – асистенти Роман Гамаль та Юрій Скорейко із Чернівців, а також відомі дніпропетровські рефері Віктор Головко та Олександр Гордієнко, представники керівного штабу “Дніпра” на чолі з Андрієм Стеценком. Спеціально до Дніпропетровська на прощальний матч у якості глядача приїздив мій постійний асистент Віктор Дуло, з яким ми разом провели не один десяток поєдинків різного рівня.

ВАРТО СЕРЙОЗНО СТАВИТИСЯ ДО КОЖНОГО ПОЄДИНКУ

– За більш ніж п’ятнадцятирічний період суддівської практики ви набули неабиякого досвіду. Що побажаєте молодим арбітрам?

– Передусім, серйозного ставлення до кожної зустрічі – буде це матч дитячих команд або поєдинок першості міста чи області. Від початку кар’єри потрібно працювати над удосконаленням своїх професійних якостей, виробляти власний імідж. Усім суддям-початківцям я радив би ставити перед собою у тому чи іншому матчі якесь конкретне завдання. Наприклад, перед зустріччю юнацьких команд кожен суддя має сказати собі: сьогодні я повинен попрацювати над своїм свистком і над його тональністю, тривалістю та, якщо можна так висловитися, над тривожністю. А вже у наступному поєдинкові увагу можна приділити чомусь іншому: пересуванню по майданчику залежно від ігрової ситуації, вибору місця тощо. Отже, якщо кожен молодий арбітр навчиться цим тонкощам, то зможе нормально почуватися на футбольному полі.

І ще. На власному досвіді переконався, що настає такий період, коли здається, що у суддівстві вже досяг досконалості. Це – оманлива думка. Якщо вона з’являється, то над собою треба працювати ще більше.

– Якими якостями, на ваш погляд, має володіти сучасний арбітр?

– Передусім, чесністю та професіональним ставленням до своєї роботи.

– Чимало арбітрів мають репутацію суворих, інших називають надто ліберальними. А до якої категорії ви зарахували б себе?

– Можу сказати так: кожен арбітр має бути рішучим і в будь-якій ігровій ситуації виявляти невблаганність.

– Про вашу суддівську діяльність відомо чимало. А яким є Валерій Онуфер поза футболом?

– Народився я у Донецьку. Потім разом із батьками переїхав на Закарпаття, де мешкаю і донині. Закінчив Львівський політехнічний інституту, за фахом – інженер-будівельник. Працював майстром-виконробом та старшим виконробом на будівлях Ужгорода. Сьогодні ж працюю комерційним директором однієї з невеличких фірм, яка будує приватні будинки у місті та районі. Робота дуже цікава. Одружений. Разом із дружиною Тетяною виховуємо сина Валерія.

– Чи не збирається він, бува, йти шляхом свого батька?

– Поки що цього не помітно, хоча до дитячо-юнацької спортивної школи він трохи походив. Нині Валерій більше займається спортивною гімнастикою та плаванням. А ще чимало часу приділяє комп’ютеру. Примушувати ж його захоплюватися футболом не хочу, нехай обирає свій шлях сам. Утім, гадаю, що у цій грі він ще буде. В якій якості? Футболіста…

– Пане Валерію, в усіх тонкощах футбольних правил за більш ніж п’ятнадцятирічну суддівську кар’єру ви обізнані, як-то кажуть, на всі сто. Тож чи не виникає у вас бажання зайнятися інспектуванням?

– Якраз нещодавно я побував у Києві, куди мене запросили для складання інспекторського мінімуму. Сподіваюся, що перший бар’єр я подолав успішно. Тож якщо у Федерації футболу України вважатимуть за потрібне скористатися моїми послугами, то я буду радий.

– І наостанок таке запитання: чи траплялися у вас якісь курйозні ситуації?

– За період суддівства таке бувало, й не раз. Останній випадок, до речі, пов’язаний із вашим виданням. Маю на увазі одну із публікацій у першоквітневому числі “Українського футболу”. Не повірите, але ваша замітка “Валерій Онуфер повертається у суддівство”, де йдеться про буцімто існуючу зацікавленість у моїх послугах у сусідній Словаччині, викликала неабияку реакцію. Хто тільки не телефонував мені з цього приводу! Були дзвінки з Москви від моїх колег, відомих у минулому арбітрів Сергія Хусаїнова та Олександра Кожухова, а також від згадуваних вище дніпропетровців Віктора Головка та Олександра Гордієнка. На прохання своєї дружини, яка турбувалася щодо подальшого футбольного майбутнього після завершення суддівської кар’єри чоловіка, телефонував й киянин Ігор Ярменчук. Та він лише цікавився, а от Віктор Головко, котрий через віковий ценз уже не судить кілька років, нічого не підозрюючи, наполегливо пропонував свої послуги гіпотетичним словакам. “Давай я теж буду”, – каже. Що й говорити, жарт вийшов дуже вдалим, а головне – дотепним.

– А у Словаччині про нього, бува, не знають?

– У приватній розмові по телефону я розповів про ваш першоквітневий жарт своєму давньому товаришеві – арбітрові ФІФА Любошу Міхелу. Він також дуже довго сміявся!

В’ячеслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ.