Віталій КОСОВСЬКИЙ: “Хочеться побачити склад “Динамо”, до якого б входили лише українці”

       Футбол – це свято, видовище, терпкуваті сльози радості на щоках, палка любов і шалена підтримка відданих уболівальників. А ще – розчарування, гіркота поразок і травми… Травми, які безжалісно перекреслюють наполегливу працю попередніх років і вносять свої – дуже часто невтішні – корективи у життя людини.

       Не обминули вони і талановитого лівого півоборонця київського “Динамо”, рівного якому у другій половині 90-х років минулого сторіччя годі було й шукати… І не дозволили продовжити, без перебільшення, блискучу кар`єру…

       Однак Віталій велику гру не облишив. Він продовжує працювати у футболі, віддаючи свої знання та досвід улюбленій команді. Інтерв’ю з цією цікавою та відкритою у спілкуванні людиною пропонуємо читачам “Українського футболу”.

“ШЛЯХОМ, ЯКИЙ Я ПРОЙШОВ У ФУТБОЛІ, ЦІЛКОМ ЗАДОВОЛЕНИЙ”

       – Віталію, як прийшли у футбол?

       – Народився я у Рівненській області. Усе моє дитинство пройшло саме там. Як починав грати? Пішовши до першого класу, одразу записався до футбольної секції. Згодом виступав за збірну області. У 17-річному віці мене запримітили селекціонери Київського спортінтернату, а саме Володимир Григорович Киянченко – відомий фахівець, який і нині працює у Київському інтернаті, – і запросили до себе. Сьогодні я висловлюю щирі слова вдячності цій людині, яка ще тоді зуміла розгледіти в мені перспективного гравця і кардинально вплинула на все моє подальше життя. Другим тренером був Володимир Качанов…

       Після закінчення спортінтернату мене запросили до хмельницького “Поділля”, де я довго не затримався і перейшов уже на триваліший період до вінницької “Ниви”. До Вінниці приїхав у 1991 році, три сезони виступав за місцеву команду, а в 1994-му повернувся до столиці і продовжив кар`єру футболіста у київському “Динамо”.

       – Як відреагували батьки на ваше рішення стати футболістом?

       – Як і всі батьки, мама з татом хотіли, щоб їхній син продовжував навчання. Однак, не зумівши належним чином поєднати науку з футболом, я обрав останнє…

       – До речі, як навчалися у школі?

       – Посередньо. Не приховуватиму, що відмінником я не був. Що не встигав – відпрацьовував пізніше. Як і всім, подобалася фізкультура. Запам’яталися географія, історія. Математики, м’яко кажучи, не любив.

       – Маєте вищу освіту?

       – Так. Я навчався у Вінницькому педінституті (ще коли виступав за “Ниву”). Переїхавши до Києва, перевівся до Інституту фізичної культури і спорту, спеціальність – викладач фізкультури. Плюс навчання у спортінтернаті (нам також видавали відповідні документи про закінчення цього закладу).

       – Віталію, ще хлопчаком, напевно, мріяли стати професіональним футболістом чи планували спробувати себе в якійсь іншій сфері?

       – Якщо чесно, навіть не думав про це. Все виходило якось спонтанно, само собою. Тренувався, це подобалося; напевно, якісь задатки в мені були помічені… Я зрозумів, що хочу і можу грати у футбол. Тому так усе й склалося.

       – Нині, вже після завершення футбольної кар’єри, не шкодуєте, що не обрали собі якийсь інший шлях, не пов’язаний з грою мільйонів?

       – Ні. Роки, проведені у Києві, вважаю найкращими роками свого життя. Саме тут я, можна сказати, став особистістю, здобув ім’я. Тим більше, що у Києві народилися і зростають мої донька і син.

       – Людське життя дуже швидкоплинне, повернути пройдене, на жаль, неможливо. Залишається лише пам’ять… Який епізод із свого дитинства згадуєте й понині?

       – Ще дитиною, пам’ятаю, пішов на рибалку і спіймав в’юна. Зрозуміло, що таку рибу – тоненьку і довгу, схожу на рибу-голку – я побачив уперше. Тому знімати її, звісно, побоявся. Пам’ятаю, як нині, хвилин п’ятнадцять ішов від річки до бабусі і на гачку в мене висіла ця рибина.

       – Бабуся улов зняла?

       – Не пам’ятаю точно, хто це зробив – бабуся чи дідусь, – однак ситуація така в мене була (сміється).

       – Отже, до вподоби риболовля?

       – Так. Якщо трапляється вільна хвилина, залюбки рибалю з друзями. Однак часу на це не завжди вистачає. Це вже нині трохи простіше, а коли ще виходив на поле, то посидіти з вудкою на березі річки вдавалося вкрай рідко.

       – Віталію, а який матч вважаєте ключовим у кар’єрі?

       – Найвагомішим своїм, а також командним досягненням, вважаю потрапляння до 1/4 розиграшу Ліги чемпіонів. Це – найбільший успіх у моєму житті.

       – Пам’ятаєте той поєдинок?

       – Звичайно. Він залишиться у моїй пам’яті назавжди. Та й друзі частенько нагадують про протистояння з баварцями. Говорять, якби я забив тоді ще один м’яч, то, напевно, грали б у фіналі. На що я відповідаю: якби так трапилося, ми б, швидше за все, ще більше розслабилися і пропустили не три, а чотири м’ячі (сміється). Однак, це так – жарти…

       – Який матч за збірну вважаєте для себе найвдалішим?

       – Було багато непоганих поєдинків, однак якийсь один – яскравий і неповторний – виокремити нелегко.

       – А перший вихід на поле (проти команди майстрів) пам’ятаєте?

       – Аякже. Ще коли я навчався у Київському спортінтернаті, грав за хмельницьке “Поділля”. І мій перший вихід за команду майстрів відбувся проти СКА (Київ). Ми зіграли внічию – 0:0. Той матч залишився у пам`яті назавжди, дав зрозуміти, що я можу грати у футбол. З`явилася впевненість у своїх діях, я не відчував, що був наймолодшим у команді.

       Однак ще до цього у мене було чимало офіційних матчів. Виступаючи за юні-ор-ську та юнацьку збірні Радянського Союзу, брав участь у відбіркових поєдинках до чемпіонатів світу та Європи. Останнім роком виступів за збірну був 1991-й, коли розпався Союз і нам вже не довелося поїхати на чемпіонат Європи – це зробили росіяни.

       – Ваші останні матчі на євроарені.

       – Після важкої травми вийшов на п’ятнадцять чи двадцять хвилин проти збірної Польщі у Києві. Потім грав на Кубкові Співдружності. Тоді ми, очолювані ще Валерієм Васильовичем Лобановським, виграли цей турнір. Провів кілька матчів чемпіонату за головну команду. Далі була низка травм… Відіграв ще ряд поєдинків за “Динамо-2”. На цьому мої виступи на професіональному рівні закінчилися…

       – Коли вирішили завершити футбольну кар’єру?

       – Упродовж двох останніх років у мене частенько з’являлися такі думки. Однак я працював, підтримував форму у “Динамо-2”. Мав ще певні надії… Потім я все добре обміркував, зважив усі “за” і “проти” й вирішив завершувати. Хоча міг ще пограти – звісно, на дещо іншому рівні. Спершу навіть хотів поїхати з Києва і продовжити ігрову кар’єру. Однак, знову ж таки, обміркувавши все детально, порадившись із сім’єю, переговоривши з Ігорем Михайловичем, вирішив відступити і ухвалив саме таке рішення…

       – Загалом же своєю кар’єрою футболіста задоволені?

       – Можна сказати, що так. Не хвалитиму себе, характеризуючи з позитивного боку, адже це мають робити вболівальники та тренери. А ось шляхом, який я пройшов у футболі, цілком задоволений. Щасливий, що захищав кольори київського “Динамо” – грав на пристойному рівні, виступав на найпрестижніших європейських змаганнях. Тому про цей період мого життя зберігаю найкращі і найтепліші спогади.

“ПРИМІТИВ ОДНОГО БРАЗИЛЬЦЯ”…

       – Віталію, а чому вирішили стати тренером?

       – Не знаю… У цій ситуації мене тішить хоча б те, що я залишився у футболі. Завжди перебуваю в курсі подій – це цікаво. Якщо чесно, навіть не знаю, чим би я займався, якби не став тренером. Напевно, нічим… Тоді шукав би для себе щось неодмінно пов’язане з футболом. А якщо вже так трапилося, що залишився у “Динамо”, то працюватиму саме тут.

       – Робота подобається?

       – Звичайно. Тут усе пов’язане з футболом. Поїздки, відрядження… Хіба ж не цікаво бути присутнім на тому чи іншому матчі або побувати, приміром, на чемпіонаті світу, який я відвідав із моїми колегами.

       – Не так давно з’явилася інформація про те, що ви отримали ліцензію категорії “А”. Розкажіть про це детальніше.

       – Так. Я пройшов два етапи навчання. Перший – до Нового року, другий – після. Нещодавно ми склали іспити, тобто захистили дипломні роботи, і одержали ліцензії на право працювати тренером. Ліцензія дає право бути наставником команди будь-якого дивізіону країни, однак має одне обмеження: не можна обіймати посаду старшого тренера вищолігового колективу.

       Я проходив ці курси із колишнім одноклубником – Юрою Морозом. Усього ж ліцензувалося 27 осіб із різних регіонів країни.

       – Навчатися було важко?

       – Так, нелегко. Однак одержати багато корисної інформації – потрібно і цікаво (хоча практично все це ми знали і раніше). Та все ж, я відчував певну відповідальність, розумів, що потрібно відвідувати лекції… Одне слово, усе, як належить.

       – Уже півроку ви обіймаєте посаду тренера-селекціонера. Напевно, якогось гравця запримітили?..

       – Мені вже не вперше так говорять. Мовляв, півроку працюєш, отже, когось знайшов. Я ж відповідаю, що всі рішення ми ухвалюємо колективно. Сподобався, приміром, комусь якийсь гравець. Ми всі спостерігаємо за ним, потім обговорюємо. З часом це питання доходить до рівня керівництва. Знову ж таки йде обговорення, внаслідок якого ухвалюється певне рішення. Остаточний вердикт виносить президент та головний тренер.

       – Та все ж, можливо, є такий гравець, який поки не поповнив (і ймовірніше за все, не поповнить) ряди київського “Динамо”, однак дуже вам імпонує?

       – Був такий футболіст – ще один бразилець, – який мені сподобався. Однак ланка, де він грає, у нас повністю укомплектована, тому запрошувати цього виконавця до клубу просто немає сенсу.

       – Що скажете про футболістів, якими “Динамо” підсилилося у період антракту?

       – Нині дуже важко щось говорити: деякі футболісти перебували у Москві, інші – в Німеччині. Триває період зборів, упродовж яких кожен проявляє себе по-різному: у когось трохи більше бажання працювати, у когось – менше, хоча кожен, без сумніву, прагне трудитися і проявити себе. Частина старань та намагань гравців помітна вже у контрольних зустрічах, однак щось конкретне можна буде говорити через три-п’ять місяців, коли футболіст освоїться, вийде на смарагдовий газон. Уже тоді зможемо констатувати, якими якостями гравець володів, щойно прибувши до табору команди, і що нового взяв для себе під час тренувального процесу.

       Багатьох новачків у справі я не бачив. Є непогані відгуки про Верпаковськиса і Клебера. Говорячи про першого, згадую два м’ячі, які він забив туркам. Поки більше нічого сказати не можу, адже матчів за участі Мариса не бачив.

       – Цікаво було б почути вашу думку щодо Руслана Бідненка – єдиного українця, придбаного в період антракту.

       – Не бачив його виступу на Кубкові Співдружності. Якщо говорити про гру цього хлопця у “Борисфені”, то це, безперечно, був незмінний лідер команди, який брав участь як в атакувальних, так і в оборонних діях колективу. Як він зарекомендує себе в “Динамо” – покаже час і зелений газон.

       – Віталію, вже помітили перспективних юнаків із “Динамо-2”, які найближчим часом змогли б захищати кольори головної команди?

       – Такі виконавці є. Однак тут знову ж таки все залежить від того, чи зможуть вони зарекомендувати себе, проявити характер. Є багато хороших хлопців, однак не називатиму конкретних прізвищ, адже часто трапляється так, що забудеш когось, а потім думаєш: чому ж я не сказав ще про того або того…

       – Судячи із придбань хоча б у період нинішнього антракту, клуб робить ставку на іноземців.

       – Не секрет, що нині маємо наплив легіонерів. Пояснювати причину цього – не в моїй компетенції. Це мають робити президент та тренер, які й вирішують, кого купувати: українця чи легіонера.

       – Як вважаєте, в українському чемпіонаті має бути квота на іноземних футболістів?

       – Думаю, до цього йдеться. І я лише за те, аби у нас, в Україні, виховувалися гравці, які б гідно захищали кольори київського “Динамо”. Маю бажання побачити склад “біло-блакитних”, до якого входили б лише українці. Усе це попереду, однак трапиться ще не скоро.

       – Отже, на сучасному етапі в Україні немає гравців, які б гідно захищали динамівські кольори?

       – Думаю, якщо вони і є, то поки що трішки поступаються легіонерам. Ну, такі нині часи – зробили ставку саме на іноземців… Хоча я не виключаю, що у нас є талановиті виконавці, яким треба допомагати, говорити, що вони нічим не гірші за легіонерів. У відповідь ці гравці мають демонструвати на полі свої найкращі якості.

       – На вашу думку, якими якостями має володіти футболіст, аби вважатися професіоналом саме на нинішньому етапі розвитку?

       – З кожним роком зростає рівень команд, тому – відповідно – повинен зростати й рівень футболіста. Перш за все, гравець має володіти бездоганною технікою, бути швидким, а також ухвалювати рішення ще до того, як одержить м’яч. Це означатиме, що він бачить поле: ще не прийнявши “шкіряного”, футболіст добре знатиме, що з ним робити. Вважаю, така якість є просто необхідною для сучасного гравця. Звісно, не кожному це дається від природи.

       – Як вважаєте, футболістом треба народитися чи належні результати дасть наполеглива праця?

       – Дещо справді від Бога. І коли футболіст діє нестандартно – це відчувається. Однак є багато такого, чого можна навчитися.

       – Визначіть, будь ласка, вроджені та набуті навички у процентному співвідношенні…

       – Аби не говорити, що все від Бога, я взяв би 50х50. Тобто, 50 відсотків залишається на те, щоб гравець набував позитивних якостей і демонстрував їх у грі. Адже не можна сказати, що людина, яка виросла у справді класного футболіста, мала усе від Бога. Ні. Вона просувалася, поступово йшла від низького до якомога вищого рівня. Завдяки чому? Напевно, вирішальну роль тут відіграли наполегливість, характер і бажання тренуватися.

       – З якого віку хлопчик має займатися футболом, аби у майбутньому стати професіоналом?

       – У кожного це трапляється по-різному. Починають із шести, семи, восьми, дев’яти, десяти років. Головне – вчасно помітити у дитини певні задатки. Тоді вже можна їх розвивати і розраховувати на позитивний результат у майбутньому.

       – Селекційна робота якого із вітчизняних клубів найбільше вам імпонує?

       – Ви знаєте, я не хочу втручатися у селекційну роботу якогось із українських клубів. Просто не маю права цього робити. Так як я працюю в Києві, то можу говорити лише про “Динамо”.

“НИНІ Я ПОСТІЙНО НА СТАДІОНІ “ДИНАМО”

       – Віталію, нині ви вже самі стали тренером. Згадуючи кар’єру футболіста, кого із наставників, котрі траплялися на вашому шляху, можете виокремити?

       – Довелося працювати з багатьма наставниками. І нині не хотілося б когось виокремлювати. Кожен тренер неабияк допоміг мені у футбольному житті.

       – Першого наставника пам’ятаєте?

       – Звичайно. Це – Михайло Олександрович Телебей. Він тренував мене років п’ять-шість. А десь у 1999-му зв’язки між нами повністю обірвалися. Може, Михайло Олександрович прочитає це інтерв’ю і відгукнеться… Я знаю, що він часто буває в Києві. Якщо мій номер телефона змінився, це не означає, що мене неможливо знайти – нині я постійно на стадіоні “Динамо”. Так що це – можна вважати – своєрідне оголошення.

       Також я працював під керівництвом Валерія Васильовича Лобановського, про якого зберігаю найдобріші і найтепліші спогади. Хіба ж можна сказати щось погане про цю людину? Він дав мені багато корисного. Наше найвагоміше командне досягнення – потрапляння до 1/4 фіналу розиграшу Ліги чемпіонів – відбулося під його керівництвом.

       – Під орудою Лобановського ви перемагали і в Кубку Співдружності. Чого не скажеш про цьогорічний виступ динамівців…

       – Так. Усі ми бачили, що знову передчасно поїхали з Москви наші хлопці. Як не прикро констатувати, однак це трапилося. Ще перед турніром, коли команда вирушала до Росії, я, як і всі, сподівався, що гратимемо у фіналі. Не вдалося… Я розчарувався, засмутився. Однак, що ж тут вдієш? Напевно, на сьогодні команди, які виступали у Москві, були ліпше налаштовані, трохи краще підготовлені.

       – Тобто, не зовсім вдалий виступ динамівців – невипадковий?

       – Важко відповісти на це запитання. Багатьох матчів я не бачив, оскільки був зайнятий навчанням. Переглядав лише епізоди і дізнавався про результати. Тому мені важко щось сказати. Якби бачив усі поєдинки, міг би робити певні висновки. Та й то – це прерогатива тренерів.

       – Завдання киян полягало, звісно, у виході до фіналу?

       – Звичайно. Мусили виходити до фіналу і перемагати. У будь-якому турнірі, будь-якому матчі “Динамо” не має завдання зіграти упівсили чи обіграти, приміром, дві-три команди, а далі – як Бог дасть. Ні. Завжди намагаємося досягти стовідсоткового результату. Так було завжди, так нас вчили тренери… Ну, цього разу не склалося. Що ж поробиш?..

       – Нині із динамівцями спілкуєтеся?

       – Звичайно. Я регулярно приїжджаю до Кончі-Заспи, бачуся з хлопцями, спілкуюся. Поза базою нині зустрічаємося рідко, адже у мене робота, у них – тренування. Найчастіше спілкуюся із Максимом Шацьких, є у нас спільні друзі. А так, підтримую хороші стосунки з усіма хлопцями.

“ТРЕНУЄМОСЯ З СИНОМ У КВАРТИРІ”

       – Віталію, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.

       – Дружину звати Ірою. Вона родом із Вінниці, де ми познайомилися і одружилися.

       – Як познайомилися?

       – А як завжди люди знайомляться? Через друзів, звичайно (сміється). Усіх завжди знайомлять друзі… Так почали зустрічатися, побралися.

       – Часто перевідуєте тещу і тестя?

       – Нині, до речі, набагато частіше, ніж раніше. Ще коли грав, часу було дуже мало. Тепер із цим трохи легше.

       – А ваші батьки мешкають у Києві?

       – Ні. Вони – у Хмельницькій області. Наприкінці минулого року їздили до них на Різдво. Я – католик, тому святкую народження Ісуса 25 грудня. Потім – Новий рік, далі – 6 січня: ще раз відзначаємо Різдво (оскільки сім’я у мене мішана: я – католик, дружина – православна). От і виходить, що святкуємо двічі…

       З Ірою виховуємо двох дітей: старшу донечку Тетяну – їй вісім років – та п’ятирічного сина Сергія. До речі, вчора (інтерв’ю відбувалося 26 січня. – Прим. авт.) був Тетянин день, тобто наша донечка святкувала іменини. Тому сьогодні я її ще раз вітаю.

       – Діти спортом займаються?

       – Думаю, цього року поведу сина до футбольної секції. Щоправда, йому виповниться лише шість років: ще трохи зарано починати займатися – я це розумію, однак нехай потренується зі старшими, звикне. Це йому аж ніяк не зашкодить.

       – Сергійко цікавиться футболом?

       – Так. Завжди переглядає зі мною матчі, запитує – чому там так, а не інакше… Та й тренуємося у квартирі разом.

       – Чи хотіли б, аби син став професіональним футболістом?

       – Моя думка така: все залежатиме від його бажання. Захоче – піде таким же шляхом, який свого часу вибрав і я. Не перешкоджатиму Сергієві ні в чому. Це – його життя, його вибір. Якщо пов’яже його із футболом, я буду лише радий. Донька вже два роки займається художньою гімнастикою.

       – Це була її ініціатива?

       – Ну, тут уже більше ми з дружиною вирішували. Таня у нас дівчинка рухлива. Однак заняття спортом нікому не завадять. Нині відвідує тренування, їй подобається. А далі – подивимося, що буде. Щось вийде – нехай виступає, ні – для життя згодиться.

       – У школі Таня як навчається?

       – Добре. Вдома завжди намагаємося перевірити уроки. Те, що Таня не встигає (адже постійно їздить на тренування), надолужуємо вдома.

       – Дружина нині чим займається?

       – Виховує дітей. Раніше Іра навчалася в юридичному технікумі і нині хоче продовжити навчання у цій галузі. Бажання у дружини є, тому, думаю, все у неї вийде.

       – А до футболу як Іра ставиться?

       – Абсолютно нормально. Нині я працюю в “Динамо”, тому інформацію, якою володію, знає і вона. Як не як – постійно спілкуємося.

       – Коли ви ще виступали на професіональному рівні, непорозумінь через часті поїздки, тривалу відсутність не виникало?

       – Та ні. Так у нас повелося з першого дня. Тобто, коли ми почали зустрічатися, я грав у “Ниві”. Тому за десять років спільного життя це стало звичним. Нині я вже завжди вдома. Є, звісно, відрядження, та це ненадовго.

“ІНОДІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВСЕ ЖИТТЯ ПРОВІВ У КИЄВІ…”

       – Віталію, як проводите вільний час?

       – До Нового року вільного часу не було – я вчився; та й після Нового року вчився (сміється). А взагалі – виїжджаємо з сім’єю в місто, ходимо по крамницях (дуже любимо дитячі магазини). Також відвідуємо боулінг-клуби, відпочиваємо там, вечеряємо, граємо в боулінг.

       – Залишившись вдома, можливо, любите погортати якусь книжку?

       – Звичайно. Ось нещодавно (за період навчання) стільки літератури різної дали! (Сміється). Є, звісно, цікаві книжки. Уже половину з них я переглянув. Що тепер читає Іра? Зараз скажу… Книжку про Софі Лорен – відому італійську актрису. Зараз, на жаль, я читаю тільки газети, спортивні журнали, тобто пресу. Взагалі полюбляю детективи.

       – Які фільми подобаються?

       – Різні. Люблю старі радянські стрічки, бойовики. Одразу скажу, що не подобаються фільми жахів. Не приваблює мене цей жанр.

       У дитинстві улюбленим мультфільмом був, звісно, “Ну, погоди!” А кіно? Подобалися фільми про війну. Навіть не знаю, чому. Велику роль тут відіграло, напевно, виховання (а виховувався я ще за радянських часів). Батьки прищепили мені почуття відповідальності за себе і за оточуючих… І ось у досить ранньому віці я любив такі серйозні фільми.

       – Яку музику слухаєте?

       – Різну. Подобаються хороші пісні. Російська естрада. Поп-музика. Улюбленої пісні та виконавця немає. Найчастіше слухаю радіо.

       – Яке?

       – Ну, наразі у нас “Русское радио” (сміється).

       – А серед іноземних виконавців кого відзначили б?

       – Тут така ж ситуація. Є багато хороших співаків. Була у мене улюблена пісня, однак назви ніяк не згадаю. По-анг-лій-ськи… Важко. (Сміється).

       – Якому стилю одягу віддаєте перевагу?

       – Полюбляю різні стилі. На роботі ношу костюм, можна сказати, одягнений солідно. А вдома, у місті – це, звісно, джинси, светри.

       – Спортивний стиль ще не набрид?

       – Ні і ще раз ні. Спортивний стиль – це дуже зручно. Улітку, наприклад, шорти, кросівки і футболка – найоптимальніший варіант. Не носитимеш же постійно брюки та сорочки.

       – Орієнтуєтеся на якусь конкретну фірму чи це не є для вас настільки важливим?

       – Чому ж ні? Для мене, як і для моєї сім’ї, одяг є дуже важливим, тому одягаємося в хороших магазинах, віддаємо перевагу добротному одягу з іменем. Я не хочу хвалити та возвеличувати себе, мовляв, ношу одяг таких чи інших фірм. Ну, зараз, наприклад, куртка у мене “Хуго Босс”, костюм від “Армані”, черевики… я не пам’ятаю. Словом, поганого одягу не ношу. Ось і все.

       – Які марки автомобілів подобаються?

       – У мене – “Мерседес”. Це модель, яка мені імпонує, до цієї машини я звик.

       – Завжди мріяли саме про таке авто?

       – Ну, швидше за все, так. “Мерседес” – це ім’я, хоча, якщо розібратися, “Мерседеси” бувають різними. Є такі, що краще їздити на “Фольксвагені” чи іншій моделі. Також подобаються “BMV”, “Субару” – звісно, спортивна модель. Не варто називати такі марки, як “Ламбаржині”, “Ферарі” – це ексклюзивні автомобілі, дуже рідкісні. Однак у Києві вони є. Я їх бачив – це точно…

       – Якій кухні віддаєте перевагу?

       – Щодо їжі, я не вибагливий. Полюбляю страви української кухні – на таких харчах ми всі виросли. А у ресторані обираю страви японської та китайської кухні. Безперечно, найсмачніша їжа – домашнього приготування.

       – Напої…

       – Люблю хороше червоне вино і хороший коньяк. Однак у всьому мусить бути міра. Ніколи не мав звички зловживати цими напоями.

       – Віталію, за своє життя вам довелося побувати не в одній країні. Яка залишила найяскравіші спогади?

       – Важко навіть сказати. Багато красивих міст. Той же Мадрид, Прага…

       Першою країною, яку відвідав, була Португалія. Туди ми їздили зі збірною і мені вдалося відзначитися двома голами, тому зберігаю про ту подорож лише приємні спогади.

       – Ви досить довго мешкаєте у Києві. Столиця вже як рідна чи все ж таки дім є дім?

       – Дому, як такого, окрім Києва, у мене немає, адже до інтернату поїхав досить рано. Ходив, звісно, до школи, однак часто навчання доводилося переривати через поїздки. Звичайно, тягне туди, де мешкав у дитинстві. Однак уже довше – половину життя – я у Києві.

       Люблю це місто, можу назвати улюбленим. Інколи мені здається, що мешкав тут завжди. Ще раз повторюся – у цьому місті народилися і зростають мої діти, тут пройшли й проходять мої найкращі роки.

       – Чемпіонат якої країни подобається найбільше?

       – Італійський. Він відрізняється від іспанського, німецького. Десь поряд стоїть англійський.

       – За який клуб вболіваєте?

       – За “Мілан”. Спостерігаю за грою Андрія, Кахи. Коли хлопці приїжджають до Києва, зустрічаємося, спілкуємося.

       – Ваш кумир…

       – З дитинства запам’ятався Марадона. Я ріс хлопчиком, закоханим у футбол, і у 80-ті роки захоплювався грою саме цього футболіста. Нині з’явилися нові “зірки”: Зидан, Рауль, Шевченко, Недвед.

       Варто згадати і про такого унікального футболіста, як Роберто Карлос із його лівою ногою. Думаю, якби йому довелося грати на позиції лівого півоборонця, жодних проблем би не виникло. Роберто – виконавець різноплановий.

       – Віталію, які якості цінуєте в людях?

       – Чесність у ставленні один до одного. Найбільше не люблю брехні. Звичайно, ціную порядність. Сам у житті також дотримуюсь цих принципів.

       – Яка ваша найзаповітніша мрія, пов’язана з роботою?

       – Мрія, як-то кажуть, є для того, аби мріяти. Нині маю роботу, пов’язану з футболом, і буду працювати, скільки зможу.

       – Про що мрієте поза футболом?

       – Найголовніше – це здоров’я дітей і батьків. На майбутнє хочеться, щоб син та донька виросли чесними, порядними людьми, йшли своїм життєвим шляхом впевнено, і точно знали, чого вони хочуть від життя.

Источник: “Украинский футбол”

Новости партнеров

Комментарии: